Лiна Костенко - Алея Тишi -перевод на русский язык

\На фотографии (из интернета):
Музей-Усадьба Л.Н.Толстого "Ясная Поляна".
(Скульптуры Льва Толстого, Аллея Тишины,
могила Л.Н.Толстого и др.)\

Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко " АЛЕЯ ТИШІ":
   
        Аллея Тишины

Мир огненный оранжа и кармина.
Гуашь и смальта. Краски на меду.
Я наступлю на память, как на мину.
И покачнусь... И все-таки иду.

Аллея Тишины. Мы тут молчали.
Перечеркнул всё траурный кортеж.
А осокори нас не замечали,
они молчали в золоте одежд.

Вот камень тот. И вот скамья та справа.
А осень желчью разлилась вокруг.
Мне нужно слово, слово, а не слава.
Гремящий мир, ты помолчи хоть тут!

Сыграет ветер на волшебной флейте,
но звуки эти будут чуть слышны...
Я, может, что-нибудь пойму на свете.
О Боже мой!  Аллея Тишины!

А миру дела нет, ему не ново,
в какой бессмыслице утонет суть!
Аллея Тишины есть у Толстого,
но ведь по ней его уже несут.

А как при жизни тишины хотелось!
Мозг содрогался, загнанный, как лось,
семь беспокойных, шумных дней в неделе
в душе носилось что-то и толклось!

Лицо уж стало мудрым, как пергамент.
Как начиналось: на тебе всю тлю
замучить - и богами, и долгами,
крючком вязальным затянуть петлю.

И так и сяк тебя переиначивать,
чтоб сердце ныло днями напролёт.
И в сельских цЕрквах налагать анафему -
как графа чёрт за бороду дерёт.

Сначала: и терзать, и распинать так,
чтоб знал. Чтоб покорился. Чтоб привык.
А лишь потом – святыни, экспонаты.
Стол письменный, перо и сотни книг.

Тот дуб. Тот граб. В конюшне та карета.
Тот чёрт. Тот граф, в руке листок зажат.
Та станция. Тот поезд. И последние
его слова:
                "Догонят.... Убежать..."

Эмма Иванова.
26.11.2021г.

================================

            Оригінал:
           АЛЕЯ ТИШІ
         Ліна Костенко

Вогненний світ оранжу і карміну.
Гуаш і смальта. Барви на меду.
Я наступлю на спогад, як на міну.
І похитнусь...І все-таки іду.

Алея Тиші. Ми отут мовчали.
Все перекреслив траурний кортеж
А осокори нас не помічали.
Вони стояли. І мовчали теж.

Ось камінь той. І ось та сама лава.
А осінь хвора,розлилася жовч.
Мені потрібне слово а не слава.
Гримучий світе, ти хоч тут помовч!

Ручай заграє срібну джоломію...
в згасанні левітанівських пожеж...
Я, може, щось на світі зрозумію.
Алея Тиші, Боже мій! Але ж —

ну що із того, що йому із того,
в яке безглуздя углибає суть!
Алея Тиші є вже у Толстого,
але ж по ній Толстого вже несуть.

А за життя, о, як хотілось тиші!
Здригався мозок, загнаний, як лось.
А за життя сім сивих днів на тижні
щось по душі гасало і товклось!

А вже обличчя мудре, як пергамент.
Спочатку так: усю на тебе тлю
замучити богами і боргами,
гачком в'язальним затягти петлю.

Замотлошити серце — аж конатиме.
Компонувати з тебе не тебе.
В сільських церковцях квацяти анафему —
як графа чорт за бороду скубе.

Спочатку так: терзати, розпинати.
Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.
А потім все — святині, експонати.
Письмовий стіл, перо і черевик.

Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.
Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.
Та станція. Той поїзд. І останні
його слова:
                "Тікати... доженуть...."
----------------------------------  Ліна Костенко