Сон-283

Моє життя, немов в фотомоделі,
Лишилося на безкінечних знімках,
Щоб вогкі стіни в чорному тунелі,
Були у фотках, ведучи до світла.

Щоб жодної настінної чорноти -
Лиш спалахи прожитого життя,
Упіймані на кольорові фото,
В дорозі, що веде у небуття.

І дня не було без яскравих знімків,
Без усмішок, без радості в очах,
Можливо, мені хтілося постійно
Спинить безжальний й швидкоплинний час.

Можливо, мені хтілося схопити,
Життя - і наказити - зупинитись,
Та стрілки по бруківці, як копита
Все цокали - й не думали коритись.

Обличчя, некрасиве, та приємне,
То усміхолось - то плило в задумі,
Воно було природнім й невідємним,
У незворотньо-плинному безумі.

Яскраві фарби спалахів-емоцій,
Назавжди карбувались на світлинах.
Не сторонилась, а в життєпотоці,
Спочатку потопала, згодом - плила.

Ні, я не милувалася собою
На безкінечних однотипних знімках,
Я у змаганні з часом і судьбою
Переганяла власне покоління.

І кожен рік - відмічений на фото,
У памяті лишався - до хвилини.
Спочатку - терабайтами, а потім,
Все менше байтів - більше плутанини.

І ось нарешті на плиті могильній
Один-єдиний залишивсь портрет.
Й архіви фоток, що не знадобились,
І канули в одну з буремних Лет.

Я начебто на себе і не схожа,
Я начебто сама собі чужа,
Загублена у роках і у зморшках,
Й нарешті заспокоєна душа.