Росте трава від сонця і дощу,
І, звісно, не від блискавки і грому.
Можливо я багато що прощу,
Та чи забуду – це вже невідомо.
Простити можна… Може й не усе,
Та з пам’яті ніщо не витікає,
Таке і час кудись не віднесе,
А й спогадом, мов човен, виринає.
Чомусь ніщо не йде у забуття…
Багато що хотілось би забути.
Тим митям не буває вороття,
Та спогади ніяк не оминути.
Із пам’яті не змити, мов пісок,
Немов вогнем, таке не спопелити…
До прощення хоч робиш певен крок,
Та біль ніяк це не дає зробити.
Можливо легше б стало на душі,
Якби могла простити і забути,
Якби ж до цього підібрать ключі,
І більш його ніколи не відчути.
Але, на жаль, в житті цьому не буть –
Образу й біль із пам’яті не стерти.
Напевно в цьому й криється вся суть,
Тому життя бува таке відверте.
24.11.2021 р.
Простити й забути
© Copyright: Клавдия Дмитрив, 2021
Свидетельство о публикации №121112406133
Свидетельство о публикации №121112406133
Рецензии