Сон-272

Я заблудилась в погляді подруги,
Й брожу серед рожевого туману,
Мене тримають у полоні губи -
Й не відпускають з солоду-омани.

До тремору, нескритого бажання -
Так хочеться до шкіри доторкнутись,
І до волосся - і в своїм торканні,
Лишити спогад вічно-незабутнім.

Так хочеться - впіймати поцілуноком,
Її нервовий і тривожний подих,
Щоб срум пройшов через дрижачі руки -
І вдарив, наче блискавка, у скроні.

Моя залежність від її любові,
У стократ більша - аніж наркотична,
Я начебто потрапила у поле -
Що діє незворотньо-магнетично.

Курсив  її віршів уївся в мозок -
Вона сплела у вузлики нейрони...
Показуючи, як рожеві рози
На ранок розпускаються з бутонів.

А нерви, що мурашками по шкірі,
Лоскочуть від стосунків, що на грані
Між здравим смислом й майже божевіллям,
Приходять в норму у рожевій спальні.

Я у полон віддалась добровільно,
Не прагнучи звільнитись від кайданків,
Утративши і гордість, й самостійність,
Чекала на взаємність, наче бранка.

Але туман розвіявся по полю,
Й полуда спала - наче й не було,
І не важливо хто кого неволив -
Залежність відпустила - відлягло.

Хоч в памяті лишилися як спалах,
Ті образи забутих відчуттів,
Я більш знайомі риси не шукала
У натовпі давноминулих днів.

А з часом навіть з себе дивувалась -
Як я могла, утративши контроль,
Під магнетизмом почуттям віддатись,
Повіривши в безвольную любов.