Про особисте повіла, немов на сповіді, відверто.
Що окуляри одягає, коли не дивиться ніхто.
Не перечитує книжок, де хтось щасливий має вмерти.
І що цілує м’яко в шийку коханий, як подав пальто.
Що любить пішки довго йти, коли здоров’я і нагода.
Що підбирає лиш червоні листи в осінній листопад.
Що любить дуже весняну, та хмарну дощову погоду.
Що назбирала повний кошик грибів багато літ назад.
Що не ходила по дахах, хоча весь клас пішов ходити.
Що задивлялася на річку, через яку хиткий місток.
Що любить вірші про кохання напам’ять пошепки учити.
І ще зі школи зберігає з щасливим номером квиток.
Мені було так просто з нею, хоча не говорив, а слухав:
вона про сенс і зміст життя сама усе розповіла...
Я тільки на прощання їй поцілував тремтливу руку –
тій жінці, що колись щасливо мені «пробач» відповіла...
Про особисте повiла, немов на сповiдi, вiдверто
© Copyright: Миклош Форма, 2021
Свидетельство о публикации №121111900626
Свидетельство о публикации №121111900626
Рецензии