Кава з кардамоном

По вуличці вузькій йде чоловік…
Біль в серці та відкрита рана.
Чому ж полюбила безмежно, навік
Високого гордого пана?
Ледь чую його голос... і жару прилив.
Й падає серце під ноги…
Ах, як ти гарний, як безбожно гарний,
Навіщо тебе створили боги?
Я майже красуня, тендітна, м'яка,
Мій хлопець під вікнами ходить.
А пан мою щоку погладив злегка…
Тепер з голови не виходить.
Він старше, він знатного роду, багат,
Хто ж я? Так, сирітка в юдолі.
Мене стереже його пристрасний взгляд,
І пестить проти моєї волі.
Все валиться з рук, такі важкі дела.
Весь день я з дурною головою!
Як зоря червона, як сніг я біла…
Аж так хочу бути з тобою!
Одягну підбори, сукню і зітхну.
Хіба я не гарна дівчина?
У чорних очах немов у морі тону...
Шкода, що в тебе є дружина!
Худію, хворію я день від дня,
Однак же за паном сумую.
Гріховна ця пристрасть погубить мене,
Бо з ним я смертельно ризикую.
Пан хоче вкрасти, відвезти мене в Львов,
Щоб жити, кохати обережно.
Ох, як я боюся цю шалену любов!
Й як же люблю його ніжно!
Біжу від себе, але мрію о нем.
Що, пане, ти робиш зі мною?
Давай втечемо, загинемо… вдвоем
В безодні любові з головою