…Дерева плачуть. Кажуть, від морозу.
Але я знаю – ні:
З гілок летять розпачливії сльози.
Ті сльози, що в мені.
Коли ще знову стрінемось? Коли ще?
Чом саме він? Скажи, чом саме він?
Чому? Чому? Чому? Чому? Навіщо?!
Чому про нього – похоронний дзвін?
...Птах мертвий, із далекої далечі
Хоч посмішкою пригамуй відчай...
Знов серце твоє – лагідно лелече –
Заб’ється, прошу, біля мого хай!
Розсипаний на зорянії скалки,
Розбитий, мов Озиріс... Повернись!
Незгасним є те полум’я, що палко
Шугало вгору, в незбагненну вись.
Відтяті крила відростуть ізнову.
Ти ж весни ще не всі свої зустрів!
Безмежне небо – ніжно волошкове –
Тобі земних ще нарахує днів!
...Дерева плачуть... Кажуть... Від морозу...
Тож, осінь квітла саме для тебе...
І кров твою, і наші спільні сльози
Земля всотає, й небо голубе...
7 – 9.11.05
***
© Copyright: Наталка Змиивна, 2021
Свидетельство о публикации №121110506053
Свидетельство о публикации №121110506053
Рецензии