Лiна Костенко - Тiнь королеви Ядвiги - на русский

Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко "Тінь королеви Ядвіґи":

       Тень королевы Ядвиги

В одном из старинных замков, в комнате Фердинанда,
что был королём когда-то, вчера ночевала я.
На потолке амуры лепные несли гирлянды.
И было мне очень грустно, была я сама не своя.

Альков свои тайны прятал, и тени таились в портьере.
Зима за окном лютовала, и так натопили печь,
что ночью скрипели тихо старинные узкие двери,
рассохлось, наверно, дерево, и начали стены скрипеть.

Я слышала - эти двери вели к королеве в покои.
Жила там когда-то Ядвига счастливейшей из королев.
Спускалась ночами по лестнице, трогала дверь рукою, -
король к ногам её падал, как укрощённый лев.

Была здесь любовь такая,
                какой не знавали боги.
Когда за коня - полцарства,
                то что ж тогда - за любовь?!
Скрипели чуть слышно двери,
                порой раздавались вздохи,
амуры метали стрелы,
                и тайны скрывал альков.

А мне не спалось той ночью, окрашенной в цвет индиго...
Так жалобно кто-то плакал...
                И тень на стекло легла.
Тень плачущей королевы.
                Король твой погиб, Ядвига!
Но только куда ни глянешь - гербы его, вензеля.

Запомнится эта ночь мне
                как рыцарская баллада.
Зима и старинный замок.
                Печаль королевских лип.
Прошло всё давно, Ядвига, -
                власть, царство, ночей услада...
Осталось одно, Ядвига.
                Вот этот твой женский всхлип.


Эмма Иванова.
05.11.2021г.

================================

           Оригінал:
     Тінь королеви Ядвіґи
        Ліна Костенко

Вчора я ночувала у кімнаті короля Фердинанда.
Ліжко під балдахіном, золота бахрома.
Цілу ніч купідони несли зі стелі гірлянди.
Чомусь було дуже сумно, чому — не знаю сама.

Давила бархатна тиша. Наїлися тіні в портьєрі.
Зима за вікном завалиста, і так натопили піч,
що тихо вночі скрипіли вузькі старовинні двері,
розсохлось горіхове дерево,
і стіни скрипіли всю ніч.

Казали, ті дивні двері ведуть у горішні покої.
Жила там колись Ядвіґа, щаслива із королев.
Вночі спускалась по сходах,
торкала двері рукою, —
король до ніг королеви лягав,
як приборканий лев.

Які там трони й корони, було тут лише кохання.
Якщо за коня — півцарства,
то що ж тоді за любов?!
Скрипіли невидимі двері, і чулося тихе зітхання,
літали ліпні купідони, і тайнами дихав альков.

Ця дивна музика сходів...
Ця тиша барви індиґо...
Не спалось мені, не спалось!
Хтось плакав... І тінь на склі.
Чого ти ходиш, Ядвіґо? Король твій помер, Ядвіґо!
Лише на всьому, на всьому — герби його й вензелі.

Ця ніч мені буде надовго —
як рицарська давня балада.
Зима. Стародавній замок. Печаль королівських лип.
Усе минуло, Ядвіго. і царство минуло, і влада.
Одне лишилось, Ядвіґо.
Оцей твій жіночий схлип.
----------------------------------  Ліна Костенко