Русалка

Цей кредит Віолі був потрібен як повітря, мов ковток прохолодної води посеред Сахари опівдні влітку. Від позитивного вирішення фінансового питання фактично залежала доля фірми, на якій після закінчення вишу вона працювала уже п‘ять років.
Тиждень тому один необачний крок керівника поставив підприємство на межу банкрутства. Необхідно було терміново поповнювати обігові кошти, розмір яких упав практично до нуля.
– Треба їхати на південь. Там левова частка наших потужностей, – сказав їй бос, запросивши напередодні до себе. – Інакше – банкрутство, потрібно буде починати все спочатку. Сьогодні це можеш зробити тільки ти… – закінчив він майже в формі прохання.
Відмовити вона не могла. Залишатись без такої роботи не хотілося. А ще учора, перед самим від‘їздом, головний інженер попередив, що буде дуже непросто.
– Людина-кремінь, – коротко охарактеризував він начальника кредитного відділу досить відомого регіонального банку. – Не дає і не бере. Навіть керівництво його побоюється, а що стосується питань кредитування – просто зубр. Для нього жодних авторитетів не існує. Навіть колеги по роботі за очі називають його «містер параграф».
Тому переважну більшість часу в купе спального вагона швидкого потягу, що мчав зі столиці в південному напрямку, вона сиділа мовчки, заглибившись у свої вельми непрості роздуми, які грозовими хмарами нависали над її русявою голівкою. Численні намагання сусіда розважити Віолу бесідою щоразу розбивались об холодний мовчазний погляд великих блакитних очей супутниці.

* * *
В приймальні було порожньо. Секретарка зміряла Віолу пронизливим поглядом, від якого, незважаючи на середину літа, їй захотілося укутатись у щось тепле. Вислухавши коротку інформацію щодо причин візиту, юна фурія розтанула за дверима з табличкою: «Начальник кредитного відділу Мовчан О.М.» Невдовзі вона повернулась і поважно повідомила, що Олег Михайлович зайнятий підготовкою нагальних документів, прийняти її зможе лише хвилин за десять-двадцять. Всім своїм виглядом довгонога церберка давала зрозуміти цій симпатичного вигляду відвідувачці про своє переважне становище.
– Гаразд. Я зачекаю, – доброзичливо промовила Віола, зібравши залишки своїх сил в кулак. Оскільки інших варіантів поведінки у неї не було, традиційна для подібних випадків посмішка лише на мить прикрасила її гарненьке обличчя.
Десь через пів години пролунав дзвінок внутрішнього зв‘язку. Секретарка не зволікаючи підняла трубку, після чого неохоче запросила її до кабінету свого патрона. Молода жінка пружиною підхопилась зі стільця і, прихопивши свою елегантну сумочку багряного кольору та паперову течку, рішуче ринулась вперед.
Переступивши поріг, Віола несподівано зупинилась майже на півкроці –
мило посміхаючись, їй назустріч ішов високий симпатичний чоловік років сорока, одягнений у легкий світлий костюм і літні туфлі, в тон паскові з крокодилячої шкіри. Верхній ґудзик його оливкової сорочки був розстебнутий, а шикарну картинку «прикиду» довершував вишуканий галстук кремового кольору.
Помітивши вагання відвідувачки, Олег Михайлович по дорозі узяв один зі стільців, які довгою шеренгою вишикувались вздовж стіни його немаленького кабінету, і люб‘язно запросив жінку присісти до масивного приставного столу зі світлого ясеня.
Сказати, що Віола дещо розгубилася – не сказати нічого. Вона була просто спантеличена, оскільки розраховувала побачити такого собі коротконогого фінансового монстра передпенсійного віку, з товстими пальцями і лисиною, одягненого в чорний костюм і білу сорочку, з великим животом і подвійним підборіддям. А цей ще досить молодий, стрункий, мило посміхається і смачно пахне Gucci. Тут домашня заготовка не спрацює, – миттєво сяйнула бентежна думка.
– Уважно слухаю вас, – долинуло до її акуратних вух, прикрашених натуральними перлами розміром з добірну горошину, коли Олег Михайлович присів на своє місце. Його голос звучав щиро і приємно. Це ще більше схвилювало Віолу.
– Моє ім‘я Віо… – не встигла закінчити вона, поступово приходячи до тями.
– Я знаю, – коротко кинув банкір, не давши їй зробити це. – Мені телефонував ваш бос, – продовжив він, побачивши німе запитання в жіночих очах.
– Тоді мені і додати нічого. Ви все знаєте… – з погано прихованим розчаруванням тихо промовила вона.
– Не все. Тільки про факт і мету вашого візиту, – вів далі чоловік. – Що стосується обсягів, термінів та інших подробиць угоди – сподіваюсь отримати інформацію з ваших уст. Особливо хотілося б почути переконливі аргументи щодо її привабливості для банку, оскільки внесення коректив до кредитного плану в такі короткі терміни майже неможливе.
Його конкретність і діловий підхід тільки укріпили думку Віоли про те, що взяти фортецю сходу, таким собі кавалерійським наскоком, їй не удасться. Невідкладно був потрібен якийсь нестандартний хід, що хоча б урівняв її шанси, якщо вже не надав переваги.
– Ви-бач-те, щось мені зле… – тихо вимовила жінка майже по складам і несподівано схилилась над столом. – Мабуть це наслідок не досить комфортної дороги, спеки і моєї непристосованості до південних широт, – продовжувала вона так же неголосно.
– Викликати швидку? – стурбовано запитав Олег Михайлович і його рука повільно потяглася до телефонного апарату.
– Ні-ні, не треба! Гадаю буде досить склянки води… і невеликого відпочинку, – після нетривалої паузи втомлено закінчила Віола.
Банкір мовчки дістав з мінібару пляшку прохолодної мінералки, налив у пузатий кришталевий келих і простягнув жінці. Зробивши кілька маленьких ковточків, та взяла свою сумочку, неспішно підвелася на гострі каблуки і, забувши на столі папку, невпевнено побрела до дверей. Уже біля самого виходу вона раптом зупинилась, ніби щось пригадуючи.
– Вибачте, а ви не могли б мені допомогти? – несподівано повернувшись і уважно подивившись прямо в очі Олегу Михайловичу, майже благальним тоном запитала Віола.
– Вас провести? – підхопився він. – Чи викликати таксі? – в його тенорі не прозвучало жодної фальшивої ноти.
– Ні… – дещо зам‘ялась жінка. – Справа в тому, що я вперше у вашому місті, а сьогодні у мене день народження… Чи не могли б ви скласти мені компанію увечері? Не хочеться одній відмічати таку подію…
Фактор несподіванки спрацював бездоганно. Олег настільки не очікував на такий крутий поворот, що не одразу визначився зі своєю відповіддю. Він ще раз оглянув доладну фігуру відвідувачки, обриси якої досить чітко проглядались крізь легку, напівпрозору сукню, що майже повністю приховувала її довгі, стрункі ноги, взуті в світлі відкриті туфлі на високих підборах.
– Гаразд, – несподівано навіть для самого себе тихо промовив він. – Тільки до двадцятої я буду зайнятий. Нагальні виробничі справи, – ніби вибачався чоловік. – Якщо вам підходить такий варіант, зателефонуйте, – закінчив уже впевненіше і простяг Віолі свою візитку.
– Дякую, обов‘язково! – усміхнулася та своєю чарівною посмішкою і, взявши візитівку, пташкою випурхнула з кабінету, мимоволі ставлячи під загрозу весь подальший хід щойно вигаданої багатоходівки.
Її спасла лише випадковість – Олег настільки був приголомшений несподіваним розвитком подій і своєю нерішучою поведінкою, що не звернув на те належної уваги, як і на теку з документами, ніби випадково залишену іменинницею на його столі.

* * *
Шість годин безперервної інтенсивної роботи пролетіли майже непомітно. Сьогодні Олегу було необхідно закінчити фінансовий звіт за минуле півріччя і підготувати пропозиції по збільшенню ефективності використання кредитних коштів на другу половину року. Тому він попросив секретарку ні з ким його не з‘єднувати і замість обіду обмежився чашкою кави з чорним шоколадом. Навіть генеральний не турбував його, знаючи, що то все, чим він міг сьогодні допомогти своєму «кредиторові». Саме так називав він Олега, коли був у доброму гуморі.
Вдруге перевіривши основні цифри і викладки на екрані монітора свого ПК, той полегшено зітхнув. Окрім нього в будівлі банку залишалася лише охорона. Настінний годинник показував за пару хвилин двадцяту. Випроставшись у кріслі, Олег закрив очі і подумки поринув у лазурову глибину Червоного моря. Як же він скучив за його підводними красотами!
Несподівано цю коротку медитацію перервав дзвінок мобільного. Хто б то міг бути у такий час, – майнула думка.
– Добрий вечір, – почувся зі слухавки приємний жіночий голос. – Як ви?
– Все добре, – відповів він неспішно, намагаючись пригадати, кому належить той знайомий голос невідомого абонента.
– У вас не змінились плани щодо відзначення мого дня народження?
Нарешті Олег пригадав обідній візит незнайомки зі столиці і дану ним обіцянку скласти їй компанію на вечір з нагоди уродин цієї юнки.
– Ні, домовленість залишається в силі, – бадьоро кинув він. – Куди мені під‘їхати через пів години? – поцікавився в свою чергу.
– Давайте зустрінемося у «Білім парусі», – донеслося зі слухавки і розмова обірвалася.

* * *
Увійшовши до ресторану за пів години, Олег побачив Віолу у протилежному боці зали, неподалік сцени. Вона сиділа за столиком одна у вечірній сукні вишневого кольору. Темно-червоні туфлі на високій шпильці доповнювали вбрання, яке завершувала багряна сумочка, котру він уже бачив кілька годин тому. Довге русяве волосся було акуратно укладене майстром своєї справи.
Безперешкодно подолавши практично порожню залу, чоловік галантно привітав юну іменинницю букетом білих троянд. Вона виглядала так, ніби опівдні нічого і не трапилось. Мила посмішка сяяла на її дитячому обличчі, а зачіску, з лівого боку, прикрашала невелика рожева троянда.
– Дякую, – приємно посміхнулась вона. – Я уже ризикнула зробити замовлення, – дещо грайливо завершила білявка.
– Тоді я пла-чу, – посміхнувся їй у відповідь Олег, сідаючи напроти і характерною вимовою мабуть натякаючи на неоднозначність цього дієслова.
Приємно-витончена бесіда на абстрактні теми під смак шампанського і морепродуктів, кави і солодощів тривали уже пару годин. Час від часу цю насолоду порушувала людина-оркестр, яка з огляду на порожній зал сильно не напружувалась, виконуючи по одній пісні на кожні пів години. Як би там не було, але під час третього танцю, незважаючи на справну роботу кондиціонерів, Віола поскаржилася на задуху.
– Як ви дивитеся на те, щоб гайнути до моря? – раптом запитала вона таким спокусливим тоном, що відмовити їй було майже неможливо. – Хочеться трохи освіжитись, – закінчила уже з нотками прохання в голосі, коли музика зовсім стихла і вони повертались до столика.
– Сьогодні день несподіванок не закінчується і плавно перетікає у ніч сюрпризів… – повільно промовив Олег, дещо вагаючись. – Гаразд, – раптом рішуче закінчив він і покликав кельнерку для розрахунку.
Хвилин за п‘ятнадцять вогні міста корабелів залишилися позаду спортивного авто, яке мчало до моря свого господаря з прекрасною незнайомкою у елегантному вечірньому платті вишневого кольору.

* * *
За приємного розмовою година дороги промайнула непомітно. Невдовзі вони звернули з траси і перед капотом автомобіля показалось неймовірних розмірів свічадо, у невеличких хвилях якого виблискували близнюки місяця та зірок. Коли стрімкою польовою дорогою стали спускатися до берега, у Віоли перехопило дух і вона заплющила очі, а своїми тендітними пальчиками міцно вп‘ялася у поручні крісла.
Олег зупинив автомобіль за якийсь десяток метрів до води. Капот машини він крайки моря відділяла неширока смужка піщаного пляжу. Навкруги не було ні душі. Тільки різнокольорові сигнальні вогні теплоходів на рейді нагадували двом нічним шукачам пригод про те, що вони все-таки не одні.
– Прошу пані, – промовив чоловік, вимкнувши запалення.
– Дякую, – відкривши очі і загадково посміхнувшись, відповіла жінка. – А в мене немає купальника… – грайливо додала вона.
– Тоді пропоную уявити, що ми попали до раю, – посміхнувся у відповідь Олег. – До земного едему, – поспішив додати він, помітивши певне збентеження на обличчі Віоли.
– Тобто? – зробила вигляд, що не зрозуміла вона, але з цієї миті залишки її невпевненості ніби рукою зняло.
– Скористаємося одягом Адама та Єви, оскільки я теж не розраховував на нічне купання, а пляжні магазини, як бачите, уже зачинені, – пожартував чоловік.
– Якось незвично… Нічне купання у морі та ще й оголеною… Зі мною таке вперше, – якось загадково продовжувала жінка уже для годиться.
– Не переймайтесь, уявіть себе русалкою, знімайте одяг зі свого боку авто і хутчіш у воду! Я відвернуся, – переконливо запропонував вихід із ситуації Олег і, не чекаючи відповіді, повернувся спиною до Віоли та став знімати сорочку. Свій піджак він кинув на заднє сидіння ще при виході з ресторану.
Одягнувши морський костюм пращура людства, він не став очікувати на супутницю і з розгону кинувся до води, щоб відкрити свій цьогорічний купальний сезон. Вода приємно освіжала. Енергійно пропливши кілька сотень метрів від берега, він занурився з головою, зробив під водою кульбіт і, виринувши на поверхню, повільно поплив у зворотному напрямку. На березі, у місячному сяйві, було видно стрункий силует Віоли, яка нарешті розібралась зі своєю вечірньою сукнею, зачіскою та іншими атрибутами жіночих приваб і непоспіхом ішла йому назустріч. Розпущене русяве волосся спадало на мармурові плечі. Елегантною ходою вона поволі занурювала своє красиве жіноче тіло у морську пучину, доки вода не сягнула її невеликих чарівних грудей, а потім попливла йому назустріч.
– Ну, просто русалка, – лише і встиг подумати Олег, перш ніж пучина пристрасті поглинула їх обох.
То було щось неймовірне. Принаймні для Віоли, яка виросла і жила далеко від моря. На добру годину вони забулися і забули про все та всіх. Для цього обом не потрібно було докладати великих зусиль, оскільки лише сивий Нептун з певною заздрістю спостерігав за тим неземним дійством, а казкова морська стихія тільки підсилювала русалчині чари.

* * *
Додому Олег повернувся на світанні. Швидко змивши залишки морської солі і русалчиних парфумів, він одразу ж поринув у задзеркалля, яке чекало на нього за порогом спальні. В уяві пропливала нічна гладь південного моря, що сріблилася неповторними переливами під сяйвом зоряного неба, теплі оксамитові хвилі і вона, чарівна русалка, німфа, морська богиня, що так несподівано виринула у нього по курсу, вмить заполонивши собою всесвіття.
Але зумер будильника телефону був невблаганним. Уже о шостій він нагадав своєму господареві, що пора підійматися. Робота не чекатиме і Олег підхопився як зазвичай. Навіть ранками він не дозволяв собі розкоші марнувати час. Коротка, але інтенсивна, зарядка, водні процедури, легкий сніданок – і в дорогу. Доки вулиці міста ще не заполонили чотириколісні мурахи з логотипами «Toyota», «Hyundai», «Chevrolet» та інших відомих і не дуже марок. В половині на восьму він мав уже бути на робочому місці. Тим більше сьогодні, коли на нього чекав такий відповідальний день і такий приємний вечір.
Нарада відбулася в штатному режимі. Олег доповідав у її другій половині. Запитань по звіту не було. Кредитна програма на друге півріччя теж не викликала зауважень, якщо не зважати на здивування генерального, яке він висловив запитанням: «Олеже Михайловичу, а чому таке несподіване збільшення об‘єму кредитних коштів і включення до списку дебіторів маловідомої, хоча й столичної, фірми?»
Добре, що зранку він встиг оформити весь пакет документів, мабуть невипадково залишений Віолою учора в нього на робочому столі. Але завдяки своєму великому досвіду, високому професійному рівню і бездоганній репутації, Олегу все-таки удалось переконати раду директорів у необхідності схвалення цих змін, хоча об‘єм додаткових кредитних коштів і складав майже третину від загального їх обсягу. За двадцять років його роботи в цьому банку таке сталося вперше.
Тільки надвечір серед вчорашніх дзвінків чоловік зміг відшукати номер Віоли.
– Вітаю, дорога! Вибач, тільки-но звільнився. Як ти? – радісно запитав він.
– Все гаразд, любий. Як наші справи, – в свою чергу поцікавилась вона.
– Якнайкраще, мені удалося переконати раду. Твоє питання вирішено позитивно!
– Щиро вдячна, – якось несподівано буденно пролунало з трубки і це не змогло залишитися поза увагою Олега.
– Ми з тобою сьогодні зустрінемося? – уже не так піднесено запитав він.
– Не знаю, – з деякою затримкою нерішуче відповіла Віола. – Зателефонуй мені хвилин за десять, – долинуло зі слухавки і зв‘язок знову обірвався.
Ці десять хвилин показались для Олега вічністю, перед очима миготіли картинки попереднього дня, особливо ночі. Він намагався відшукати причину несподіваної зміни настрою його русалки. Пригадалася така ж раптова зміна її поведінки учора, коли він повідомив про труднощі в отриманні кредиту, а також збіг приїзду німфи з її днем народження, несподівана пропозиція нічної подорожі до моря і, звичайно ж, морська феєрія.
Чітко в означений час він зателефонував знову. Замість Віоли чийсь неприємно-казенний голос повідомив: «Абонент знаходиться поза межами досяжності. Зателефонуйте пізніше». Мабуть помилився номером, – подумав Олег і набрав знову – відповідь була аналогічною. Він машинально хотів було зробити третю спробу, але в останню мить його палець раптом завмер над зеленою кнопкою мобілки. Підійшовши до робочого столу, уважно подивився на свіжу кредитну справу і відкрив папку. Погортавши папери, зупинився на копії паспорта представника позичальника. З фото на нього дивилося уже знайоме обличчя з грайливою, чарівною посмішкою. Дієва жіноча зброя, – промайнуло в голові. Але що це! – увагу чоловіка привернула дата народження, зокрема число. Воно не співпадало ні з вчорашнім, ні з сьогоднішнім, та й од назви місяця повіяло зимовою хугою. Олег приголомшено опустився у крісло і ще довго сидів за столом, підперши обома руками опущену голову. Перед його очима серед сріблястих хвиль теплого моря час від часу зрадливо мелькав русалчин хвіст.

* * *
Незважаючи на розуміння очевидного, Олег ще протягом року час від часу набирав номер Віоли, та безуспішно – абонент був поза зоною, а то й просто не брав трубку. Поступово номер її телефону загубився серед численних своїх братів.
Однак доля не розвела їх на завжди. Десь через пару десятків років, коли він пішов на пенсію та пригадав своє минуле захоплення, вони таки зустрілися. Правда ця зустріч сталася віртуально, в безмежній мережі світової павутини. Віола сама відшукала Олега. Спочатку вона інкогніто читала твори майстра та писала на них захопливі коментарі, але поступово той вирахував особу їх автора. Час від часу він пригадував їх єдину і таку яскраву зустріч. Русалка! – посміхався він сумливо в уже посивілі козацькі вуса.
А зовсім недавно Олег несподівано отримав листа наступного змісту:
Думками повертаюсь у минуле
і спогади торкаються чола.
Ту неймовірну силу не забула,
вона мене до тебе привела.
Закутана у мрії і кохання
лише тобою марила-жила.
Свої надії, віру, сподівання
я тихо в юнім серці берегла.
Воно тоді так солодко щеміло
і тануло від погляду твого!
Все промайнуло, цвітом облетіло,
але не гасне у душі вогонь…
Життя дивує нас своїми несподіванками! Що нам готує день грядущий?.. – знову філософська усмішка визирнула з-під вусів майстра.

26-29 травня 2021