Гойдалка

Фантастична, із самого піднебесся, гойдалка звисала над велетенським обривом, що майже на півтори сотні метрів стрімко підносився над лиманом. По ліву від Олекси руку Борисфен і Гіпаніс уже спільними зусиллями несли свої кришталеві води до Чорного моря, а те радо зустрічало їх з правого боку, відразу ж за островом Березань.
Несподівано десь із юності виринули рядки: «Де вОди рік Дніпра і Бугу та мОря чиста бірюза, через віки пливе фелюга – містичний острів Березань…»
Олексій босими ногами упевнено стояв на ретельно витесаній невідомим майстром широкій сосновій дошці і, міцно тримаючи в руках грубі льняні линви – кодоли, розгойдувався все вище і вище. Коли та величезна колиска линула вперед, він пролітав прямо над островом і подумки занурювався у смарагдові хвилі лиману, а на зворотному шляху – поринав поміж легкі хмарини, що білими лебедями пливли за вітром.
Великі голубі Олексині очі просто світилися радістю і майже зливалися то з прозорою бірюзою води, то з клаптиками небесної блакиті, що мелькала між невагомих хмарин. Він давно вже не відчував такої легкості. Напевне ще зі студентських років, коли після закінчення десятирічки перша хвиля юнацького кохання накрила його з головою та щодуху понесла у новий світ людських стосунків і незнайомих досі некнижкових реалій. Щира, добродушна посмішка грала на його ледь відкритих, витончених вустах під першими промінцями весняного сонця, що починали несміливо пробиватися із-за рідколісся Кінбурнської коси, над якою зі сходу нависала дивовижна багряниця.
З глибини прозорої бірюзи лиману на Олексу уважно дивилися два великих смарагди, ніби пронизуючи його наскрізь і зазираючи в саму душу. Спочатку йому здалося, що це очі великої кішки, пуми чи пантери. Можливо до такого висновку чоловіка схиляв янтарно-жовтий відтінок тих коштовних каменів, але невдовзі біляві гребені хвиль, що нагадували елегантні русі кучері зачіски німфи чи русалки, остаточно переконали його в тому, що ці дивоочі належать людині. Молодій і красивій жінці, яка через товщу води уважно спостерігає за кожним його рухом.
Несподівано погода різко змінилася. З моря налетів поривчастий вітер і буквально за кілька хвилин небо затягло важким, сірим хмаровинням. На землю спустилися сутінки і все навколо утонуло в густому мороці.
Але так тривало недовго. Через незначний відтинок часу перед очима чоловіка знову з’явилася та сама небесна гойдалка, але тепер вона уже поважно спадала поміж двох темних грозових хмар, що закривали собою майже весь небосхил. Якась невидима рука розгойдувала велетенську орелю, нижній край якої зі свистом час від часу пролітав настільки близько від голови Олекси, що груба дошка майже торкалася кінчиків його коротко стриженого волосся. Від цього у чоловіка мимоволі перехоплювало подих, а коли вона в черговий раз просвистіла за кілька міліметрів від самої маківки, той мимоволі увібрав голову в плечі, ніби намагаючись уникнути контакту з лезом імпровізованої небесної сокири.
Саме це знаряддя середньовічної інквізиції і примусило Олексу прокинутись задовго до світання. Він широко відкрив очі і, змахнувши долонею краплини холодного поту з розпаленого чола, зупинив свій погляд на червоній плямі світлодіода електроперемикача, що ніби морський маяк у негоду невтомно вказував йому дорогу до світла.
– І отак все життя… – сумливо подумав Олекса. – Вперед-назад, вгору-вниз… Та ще й дивись, щоб голову не знесло! Такі думки іржею осідали в його підсвідомості і уперто гнали геть сон-дрімоту.
Покрутившись у ліжку ще з пів години та зрозумівши, що вже не зможе заснути, він піднявся, накинув халат і попрямував на терасу свого будинку. На небосхилі, рясно уквітчаному діамантами далеких галактик, жодної хмаринки. Місто спочивало у повній тиші. З величезного свічада Інгулу, по обидві сторони Аляудського півострова, на нього з цікавістю позирали близнюки як небесних світил, так і гірлянд вогнів рідного міста. На сході уквітчане коштовностями небесне шатро ледь помітно стало світлішати, ховаючи свої скарби подалі від людського ока, і у цій природній ідилії над обрієм поступово починав народжувався новий, ще невідомий, день.
– Нехай він буде добрим для всіх! Без сокир, гільйотин і подібних жахіть… – подумав Олекса і, вдихнувши кілька разів на повні груди свіжого нічного повітря та відчувши легке запаморочення в голові, попрошкував униз готувати собі ранкову каву.