Вона сміється, а проте,
журба в ній житиме до скону...
дитя прекрасне, золоте
вже на портреті,- за ікону.
Вона у русі,- будь-куди -
пуста хатина непривітна...
в ній миті розпачу й біди
чортополохом всюди квітнуть.
Ні зваб, ні прагнень, ні жаги...
ряд мантр, мовляв, усе на краще.
Вона не має ворогів
в цій хижій дійсності пропащій.
Потроху серце роздає,
усім, хто просить, хто нужденний...
Душа безсмертна визнає,
що плоть - метелик одноденний.
Дитя сміється золоте...
й вона із ним сміється наче...
Веде собі життя просте,
а пОтайки від світу плаче.
Вона
© Copyright: Ева Сокол 2, 2021
Свидетельство о публикации №121102702386
Свидетельство о публикации №121102702386
Рецензии