Костлявая осень

   Вера Володина
1
Кістлява осінь ревіла в небесах зими.
Сніги не в змозі упасти спокоєм на землю.
Кістлява осінь в моїх старих кістках сурмить
Що сповідь довга… А в сповідальні сиро й темно.
Я вже стара. Мені так хочеться під сніг,
Із ним єдиним, із ним навіки від негоди.
Я б стала ґрунтом, що в себе проковтне горіх,
І для нащадків, через сім зим, щедротно вродить.
                2
Багнюка скрізь. І сірий ранок непривітний
Думки гудуть як на стовпах гудуть дроти
Не дочекаюсь… що сніг присипле, мене, ніжний.
Ще треба йти, ще треба, Господи, брести…
***
1.
Костлявая осень воет в небесах зимы
Снега не могут лечь спокойно на землю
Костлявая осень в моих старых косточках тревогою скрепит,
Что исповедоваться долго... А в исповедальне сыро и темно.
Уже стара я. И мне так хочется под снег,
И слиться с ним, с ним навеки укрыться от непогоды.
Я стала б грунтом, который в себя проглотит орех,
И для потомства, через семь зим, уродит щедро.
П.
Грязь кругом. И серое утро не приветливо
Мысли гудят, как на столбах гудят провода.
Не дождусь... Что снег присыплет, меня, нежный.
Ещё надо идти, ещё необходимо, Господи, брести...