Риторичнi питання

І
Душа спочила, а ветхе тіло
мов неприкаяний зомбі-мрець,
воно нічого вже не хотіло,
в минулім - сильний, палкий борець
за справедливість та правду голу...
немає в погляді більш вогню.
Душа спочила, а тіло кволе
згубило в мандрах міцну броню.
ІІ
Господь не любить сильних - то гординя!
Уміє Він згинати рівну спину...
За віком вік прийдешні покоління
стають в молитві ревній на коліна.
Згасає сонце, що в очах палало,
а суєта сильніш стискає груди...
вона колись синочка обнімала,
а нині, як усі - лише приблуда,
котрА блукає без мети, без цілі...
в минулім - жінка-воїн нездоланна,-
і очі, і волосся в неї білі,
а замість серця - незагойна рана.
ІІІ
Нащо, Господи, Тобі мреці,
вже не воїни, не мудреці,
а покірні, зламані тіла?
Чи ж потреба в змінах тих була?
Чим закінчиться для зомбі шлях?
Мо' воскреснем, наче Фенікс-птах?
Мо' дійдем до крайньої межі,
де чигАє люта смерть душі?
Відповіді тілу не знайти,
а душа освоює світи,
де спочити має на віки
у долоні Божої руки.