кв тка

Квіткою збирається на поетичні вечори,
запізнюється.
Повільно танцює поруч зі стомленою твариною,
зі мною.
Я вимушен швидко змінювати пісню,
коли все її внутрішнє тремтить від болю.
Шиї усіх чоловіків виверта;ються від її кроків
моє тіло на шиї го;йдається, я стогну.
Усі бродячі музиканти співають про неї,
грають музику її волосся, очей,
насправді зовсім її не знаючи.
Вона нена;видить усе існуюче,
знімаючи кішку з даху.
Вона гасить сигарети моїми думками,
заціловуючи тихими ночами мої віки.
Між стінами тісних квартир, підпита
світ спалює та читає мені книжки.
Навмисно й неймовірно повільно
я беру жінку за руку,
хочу стиснути, скурити, анігілювати
а потім померти від порожнечі та страху.
Пси падають, гризуть кістки, помирають
тільки щоб вона могла існувати.
За вікнами нашої спільної квартири
(але все ще будинку чужому та тому,
в котрий треба отримувати пропуск)
білий колір влаштував гармидер,
аби тільки їй під ковдрою було комфортно.
Хочу написати «зі мною», але не впевнений зовсім,
що наряду з птахами, вітрами, панельними будинками,
набережними, алкоголем та цигарка;ми
я теж був вигадан, щоб вона могла посміхатись.
Я дивлюсь на неї, та очі плавляться.
Я дихаю поруч, та гортань займається
полум’ям.
Була б вона кішкою,
я би забрав її
додому.