Л. Костенко-I тiльки злiсть бувае генiальна-на рус

Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко "І тільки злість буває геніальна...":

И только злость бывает гениальна.
Господь, спаси меня от доброты!
Теперь такая в мире наковальня -
иметь стальные нервы должен ты.

Мои же нервы - в этом вся загвоздка!  -
настроены на эпохальный лад!
А может, счастья хочется мне просто -
тугого, сладкого, как шоколад.

Ну, что же, ешь и пей меня, эпоха!
С орбиты лишь не сдвинь земную твердь.
Лежит под небом, чистым и высоким,
уединенья моего седая степь.

Казацкий ветер по душе гуляет,
я в нежность еле-еле добреду.
Каким огнём мне искупить, не знаю,
хроническую сердца доброту?!

А по идее: женщина должна быть
лишь женщиной! Она - виолончель.
И ей бы исполнять сонату страсти
в концертном зале пламенных ночей.

Была б себе волшебная болтушка,
и так слова бы были хороши,
что как по смыслу, может, вяли б уши,
а как по форме - отдых для души.

Кто ж натянуть сумел такие струны
на эту стройную виолончель,
что ей футляром саркофаги служат
назначенных для музыки ночей?!

И что-то там во мне велит
в гнев побелеть до сотого колена!
И что-то там во мне болит,
оно и есть, наверно, Украина.

Эмма Иванова.
02.10.2021г.

================================

              Оригінал:
   І тільки злість буває геніальна...
           Ліна Костенко

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі наковальня,
що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в'януть вуха,
а як по формі — серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
--------------------------------- Ліна Костенко