Мамо, я не хочу помирати

( Вустами онкохворого Сергійка Кондрацького )

Мамо, я не хочу помирати,
Хочу ще хоч трішечки пожить,
Поможи мене ти врятувати,
По цім світі, як усі, ходить.

Поможи дивитися на сонце,
Дихати повітрям на землі,
З хати подивитися в віконце,
Бачити, як линуть журавлі.

Чом мене така спіткала доля?
Не кидав камінням я в людей.
Мабуть, Божа була на це воля…
Багатьох не знаю я речей.

Без ноги лишився я в шістнадцять,
Хай вже так, але щоб далі жив,
На одній зустріну я сімнадцять…
Дуже я тією дорожив.

Люди небайдужі все зі мною,
Я без них всього б не перебув.
Мусів йти з хворобою до бою,
Та й Господь усі молитви чув.

А думки снуються без упину…
І за що зі мною, Боже, так?
Думкою в життя щасливе лину,
Та ноги до цього мені брак.

Мушу вчитись жити з однією,
Є ще руки, серце й голова,
Бо життя з своєю течією,
Та Господь все творить нам дива.

Звикну я ходити й на протезі,
Та важливо, що зостався жить,
У житті всі ходимо по лезі,
Головне – на ньому не схибить.

Сильний я і зможу все здолати,
Борюся з хворобою давно,
Віри не втрачати і чекати…
Стелиться мені таке рядно.

Зможу все, все витримать зумію,
Люди небайдужі до біди,
Дякую усім і жити мрію,
Й добрії залишити сліди.

Погляди, немов життя я бачив,
Роєм йдуть дорослії думки,
Мама вже роки ридає-плаче,
Сльози, мов дзвінкії потічки.

Рветься і моя душа у шмаття…
Бо за що спіткало це мене?
Хочу мать ЗДОРОВ’ЯЧКО-ОШАТТЯ…
Може Бог хворобу прожене?

Я дорослим рано так зробився,
Нить не маю права й розкисать,
Смерті в вічі вже не раз дивився…
Важко це словами описать.

Господи, дай силоньки, щоб жити,
Поміч мені всяку подавай,
Буду все життя тебе молити,
Лиш мене з бідою не лишай.

28.09.2021 р.