Балада про знайомство князя Iгоря та княгинi Ольги

/Людмила Плєвако/

У далекії часи,
Що минули стрімко,
Теж були густі ліси
І степи, і ріки.
Колосилися поля,
Вабили простори,
Простиралася земля
Від моря до моря.
Рибу вудили з озер
Прапращури наші, –
Все було, як і тепер,
Тільки геть інакше.

Парубки і в ті часи,
Ніби під гіпнозом,
Від дівочої краси
Вмить втрачали розум.
А дівчата й молодички
Славились красою:
Умивали біле личко
Срібною росою,
В коси мальви заплітали
Ніжними руками
І на лузі танцювали
Босими ногами…

Якось в давні ті роки
Вільний, наче вітер,
Полював біля ріки
Молодий князь Ігор.
Уздовж річки полював,
Доки пообідді
Подивитись забажав
Ще й нові угіддя.

За рікою восени
Краєвиди гарні!
Так і вабили вони:
Шукані, незнані.
Князь коня призупинив
І почав вагатись:
На той берег як і чим
Можна перебратись?
Ще й подумати не встиг,
Як човна угледів.
Ось хто б йому допоміг –
Веслувальник, де ти?

Князь радіє, весляра
Голосисто кличе:
«Чоловіче, переправ
На той берег швидше!
Сам Господь тебе послав,
Це така удача!
Не відмовся, переправ,
Я тобі віддячу!»

Знизу – річки каламуть,
Зверху – небо грізне.
Разом у човні пливуть
Князь і перевізник.
Раптом – зирк – поглянув князь
Човняреві в очі
І помітив водночас
Обриси дівочі!
Задивився: стан стрункий,
Рухи неквапливі,
Погляд гострий, вогняний
І вуста манливі.

Князь дивився, як дикун,
На лице дівчаче
І був певен, що красунь
Ще таких не бачив!
Закипіла в жилах кров,
Запалало в грудях,
Чи то пристрасть, чи любов –
Хто ж його розсудить?..
Так пульсує біля скронь,
Гаряче на серці,
Ніби хтось розвів вогонь
І посипав перцем.
Затуманились думки,
Верх взяли бажання –
Не про луки вздовж ріки,
Не про полювання…
Про веслярку чарівну
І її принади,
Що, здавалось, рятівну
Мали над ним владу.

Почуттів князь не ховав
І промовив лунко,
Як відчути він бажав
Смак її цілунків:
«Дівчино, ходи сюди,
Князя втіш у муках,
Пам’ятатиму завжди
Я твої дарунки!
Твоя врода – мов дурман,
Очі – наче зорі.
Люба, не тримай дарма
Серденько в неволі!
Віддамося почуттям,
Нащо зволікати?
Я ж тебе усе життя
Буду пам’ятати!»

Дівчина ж йому в ту мить,
Дивлячись у очі,
Мовила, що не зчорнить
Честь свою дівочу.
Нагадала і про глузд,
І про гідність княжу –
Линули з дівочих вуст
Речі недитячі.
Про його важливу роль
І про світлий приклад,
Про пусте ламання доль,
Ось її, наприклад.
Про брудні думки й слова
І про добрі справи.
В князя ж світла голова,
На радість державі.

Він потроху раду дав
Почуттям нестямним,
Потяг спраглий вгамував
І інакше глянув
На дівчину, що ввесь час
Вправно веслувала
І до берега якраз
Човен направляла.
Він розгледів, крім краси,
Розум і кмітливість,
Цінні в будь-які часи
Мудрість і сміливість,
Срібномовисті вуста
І незламну волю.
Ні, ламати він не став
Марно її долю.

У бентезі відступив
Від бажань лукавих.
Вдячний, щедро заплатив
Їй за переправу
Та й подавсь абикуди,
Знічений на диво:
«Гарна – то ще півбіди,
Та хіба можливо,
Попри молоді літа
Й на щоках багрянець,
Речі промовляти так,
Ніби мудрий старець?»

Образ і слова її
Чисті, мов джерельце,
Відчеканились навік
В пам’яті і в серці.

Невмолимо час спливав.
Ще змужнів наш витязь
І нарешті зажадав
З кимось одружитись.
Обирав достойну князь
З усього князівства.
Пригадалась йому враз
Дівчина з мисливства:
Її мудрість і краса,
Незабутній образ –
Чистий, нібито роса,
І вабний водночас.

Князь собі на самоті
Міркував недовго
Та і відіслав сватів
До човнярки Ольги.
Вмовили її свати –
Хоч і не одразу,
Та погодилась піти
За дружину князю.
І жили вони собі
Майже як у казці,
Ніби пара голубів,
В злагоді і ласці.

Чи все так було, чи ні –
Хто ж тепер розкаже?
Про розмову на човні,
Про кохання княже.
Про неждані і круті
Повороти долі,
Про події видатні
І важливі ролі,
Про нестримні почуття,
Людям непідвласні…
Хто розкаже про життя
Інших, а не власне?

У далекії часи,
Що давно минули,
Не долинуть голоси,
Щоби їх почули.
Хоч би хто їх не спитав,
Не розкажуть давні.
Линуть лиш із вуст в уста
Переповідання.

Втім, ще вітер-відчайдух,
Що гуляє полем,
Іноді торкнеться вух
Шепотом казковим…

вересень 2021 р.