Надия Позняк Дожди сплетают мысли все мои...

Дожди сплетают мысли все мои               
(так туго косы заплетала мама),
идут-бредут, дыханье затаив,
как-будто нищие, дорогой к храму.

И я туда, отдам свои долги…               
И в той ходе – надежда столь извечна.
Дожди, дожди! Смотрите, как горит               
намолена за Украину свечка!

И ту ходу нельзя   остановить,               
как  то, что  солнце  будет в синем небе,
что  неба будет синева манить…
и будет литься к небесам молебен.



Дощі сплітають всі мої думки               
(так туго коси заплітала мама),               
ідуть-бредуть, неначе жебраки,
прошкуючи дорогою до храму.

І я туди, віддам свої борги...
І в цій ході — надія споконвічна.
Дощі, дощі! Он, бачте, як горить
намолена за Україну свічка!

І кругообіг цей не зупинить,
як не спинить і те, що буде сонце —               
завмерли хмари, мерехтить блакить...
мінлива тиша у небесній тронці.

Вірш із книги "Ряди Фур'є".