Рудий.
На станції «Шулявська».
Лежить і дивиться очима,
В яких
не сум, не розпач і не докір,
А – все одразу,
в однієму
Невичерпному почутті...
...Таких очей, очей безслізних,
Очей глибоких, ніби Всесвіт,
Очей застиглих, мов замерзлі вишні,
Очей живих, як очі на іконах,
В людей, мабУть, не бачив світ ніколи –
Так дивляться не дивлячись тварини,
Яких любови їхньої лишили...
Навчить любови, щоб її украсти!
Навіщо ми їх робимо людьми?!
Пощо безгрішних ми вчимо страждати?
Чи, може, нам їх Бог послав тому,
Щоб це вони людьми нас буть навчили?
Лежить рудий.
Ні на що не зважає,
Бо вже ніщо йому не дасть розради...
...А я, мабуть, ніколи не забуду
Глибокий глиб розпачливих очей...
25.04.04
Рудий
© Copyright: Наталка Змиивна, 2021
Свидетельство о публикации №121091208225
Свидетельство о публикации №121091208225
Рецензии