Розмова як ключ
я випив ввечір. Келих тріснув у руці,
пірвавши шкіру на долоні так відчутно,
що вмить згадалися спаплюжені мерці
із поховань давно забутих фараонів
в Царів Долині. На пісок упала кров
і вітер півдня обпалив холодні скроні,
що посивіли за століття молитов.
Пожовкле листя на розкреслених стежинах
шепоче рими до змарнілої душі,
і я благаю Безумовного:
- Скажи но,
для кого пишу я ці краяні вірші?!
А Він всміхається у бороду і вуса
і, ледь примружившись, мені відповіда:
- Хоч що кажи, та ти писати мусиш,
бо в цьому нині щастя, і біда
твого пустого розуму. Не воля
людському серцю - мрія на віки,
а шанс самому скласти свою долю
до того, як потріпані вінки
знесуть на цвинтар. Ти ж шука не цього,
бо справжня слава - точно не земна.
Тому-то ти мандруєш по дорогам,
де смерть - для всіх погоджена ціна
за переспів моїх пісень… Над сходом
завжди є захід. Він первинний, знай.
Життя твоє - отруєнї води,
а не земному виписаний рай,
то ж все в порядку. Спи. Пиши. Борися
з самим собою. Іншого нема.
А ще… віршам що пишуться, корися,
мене згадавши в римі серця жартома…
Сказав і зник. А я, закоханий у слово
і Ангелятко, що вмостилось на плечі,
занотував собі цю дивную розмову
немов отримав до майбутнього ключі…
Свидетельство о публикации №121090801137
Сергей Карасёв 4 10.09.2021 14:32 Заявить о нарушении