Серпневий сон...

Вже маю звичку просинатись до світанку,
Думки снують,  в чужих світах мандрують, 
І вітер, гість непрошений,  в фіранках,
Пустує, мов  найнявся,  бешкетує…
В пухнасту  ковдру  задоволено пірнаю.
Світанки в серпні звично прохолодні.
Неначе в сон у спогади впадаю.
В далекі спогади,  у часову безодню:
«Дзвенить відро, матуся  йде доїти.
Так спати хочеться, та вже пора вставати,
Духмяну зелень тато в хлів несе поїсти,
Мені  ж у череду  корову виганяти.
Жену стежиною, вона ж тварина вперта,
Під кожним кущиком, «як вкопана», пасеться.
А бур`яни вздовж стежки вищі мене,
Таке із пам`яті ніколи не зітреться!
Село на пагорбі,  внизу зітхає  річка.
Туман красуню ніжно обіймає,
Латаття, гребля, млин старий, мов свічка,
Рибалка з вудками в човні дрімає.
Роса холодна, босоніж хутчіш додому,
Під теплу ковдру, можна ще поспати.
Здається тільки кліпнула, й потому,
Вже сонце високо, його не наздогнати.»
Приснилося…це  ж треба так,  під ранок.
Душа за втраченим болить, щемить, нуртує.
Ось піднімусь, зготую каву на сніданок.
Та онучатам зателефоную…