Лiна Костенко- Затiнок, сутiнок, день золотий-на р

Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко "Затінок, сутінок, день золотий":

Тень, полумрак, хоть и день золотой.
Плачут и молятся розы в садочке.
Может быть, я, или ты, или кто
там на веранде сидит в уголочке?

Может, он плачет, а может, он ждет -
скрипа калитки, шагов у порога?
Может, он встанет и лбом припадёт,
лбом к косяку, постоит так немного...

Где же вы, старого дома жильцы?
Праведный Боже, какое раздолье!
Память потомков - как с грузом пыльцы
танец пчелы на бессмертия поле.

Может, прошла уже тысяча лет -
я и не я, пробуждённая в генах,
здесь на земле я ищу слабый след
предков своих в этих плачах, легендах?

Голос колодца, чего ж ты замолк?
Руки шелковиц, чего ж вы застыли?
Окна забиты, и ржавый замок -
сонное царство, покрытое пылью.

Сырость ползёт от порога к углам.
Кто же кричит в этом доме ночами?
Может, живет одиночество там
и пустоту в печь суёт рогачами?

Боль это наша, а может, вина,
может, бальзам на уставшие души -
воспоминанье колодца, окна,
узкой тропинки, раскидистой груши...

Эмма Иванова.
19.08.2021г.

================================
   
             Оригінал:   
           Ліна Костенко
     Затінок, сутінок, день золотий

Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде —
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків — як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ —
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…
                Ліна Костенко