Венецiйськi маски. Volto

Де-не-де ліхтарі 
блимають, п'яні й тьмяні, 
в'язнуть у пелені 
вогкій імлистій цій; 
й поки нічній порі 
край не кладе світання, 
з неба й лиця мені 
сяють два місяці.

Мертвісний алебастр 
мов прикипів до шкіри, 
згладивши риси всі 
в білий щільний овал 
й разом мільйон гримас 
стер, щоб у час зневіри 
не заважав красі 
світу й не плямував

образ її мій гнів, 
смуток, чи страх, чи відчай — 
пристрастей вир, що бід 
зайвих принести б міг. 
Так власноруч закрив 
маскою я обличчя, 
відгородивши від 
себе самого всіх.

Марних надій порив, 
все те колись жадане — 
в миті палкі удач, 
в сутінки невезінь — 
хай, як у прірву прірв, 
у незворушність кане. 
Не тріумфуй. Не плач. 
Все — суєта і тлінь.

Стільки чекань і зрад 
в бідній моїй країні, 
стільки вмовлянь, проклять 
і безпорадних скарг. 
В кожній з моїх утрат — 
тільки моя провина. 
Хай крикуни кричать, 
знаю: мовчання — скарб.

Рівно пульс калата. 
Що ж, спустошіння, здрастуй! 
Спогади про біду — 
геть з серця! Й попри все 
в блазенськім йменні та 
масці цій безвиразній 
зрештою віднайду 
справжнє своє лице.

Темно й морозно так, 
наче дев'яте коло 
в вічні свої сніги 
й кригу хова мене. 
По чернецю ковпак. 
Шана — за діло. Холод 
з мороком навкруги? — 
байдуже, й це мине.

Пройдену мною путь 
з жалем не озираю. 
Тихі та мирні дні 
не в золотім тільці. 
Пекло своє несуть 
всі, й на шляху до раю 
з неба й лиця мені 
сяють два місяці.