Венецiйськi маски. Medico della Peste

Плащ важкий на мені, рукавиці зі шкіри вола,
повна ладану палиця чеше дорогу брущату.
При усьому вбранні, посланець від свого ремесла,
дорогу несподівану гостю я йду зустрічати.

Крізь зачинені двері вона до осель потрапля,
почина навіжений танок на мостах і каналах.
Як моєї республіки вільної звичай звеля,
я ховаю обличчя під маскою для карнавалу.

Круглі очі пташині — прозорі скалки слюдяні,
а у вигнутім дзьобі — з далеких країн фіміами,
та безґлуздий увесь маскарад у лихі оці дні,
і болонський диплом мій смішний і безґлуздий так само.

Гостя в нашому місті свої закріпляє права,
ні суду, ні сенату за те не складаючи звіти:
Моченіґо Джованні — дож номером сімдесят два —
був повалений враз. А безродних — так цих не злічити.

Цілувала вона мавританських купців, християн,
бородатих міняйл, що шанують юдейські закони;
у палаццо своєму був зваблений сам Тіціан,
а до нього, раніш — молодий небагатий Джорджоне.

Ось один із коханців — палає гниття у нутрі,
в кров покусаний рот важко диха, щось мимрить крізь силу,
на змордованій шиї, у пахвах, паху — пухирі,
на пергаменті щік мертва плоть проступає чорнилом.

Він побачив мене — та в очах не надія, а жах
й усвідомлення, що безпорадна моя медицина,
що нікчемна шахрайська та палиця в мене в руках,
що чотири сторіччя не буде ще стрептоміцину.

Цю задуху, де змішані відчай, хвороба та гній,
до обличчя не пустять насичені пахощі солі
та ця маска страшна — боягузливий прихисток мій
від розлитого моря людського суцільного болю.

Я рухою махну, і до хворого йдуть кремезні,
наче кручі над морем, приречені вже два атлети,
щоб із іншими напівживими його на човні
відвезти в лазарет на чумний острівець Лазаретто.

Сотні й тисячі носить туди — їм нема вороття —
день за днем по Каналу Великому траурна барка.
І за всіх пасажирів, і, може, за власне життя
запалю свічку я в катедральнім соборі Сан-Марко.

А потрапивши знову до сплетених з вулиць тенет
я ковтну, наче з кубку вина, вогкий клубок туману.
І не страшно, повір, — ти без маски впізнаєш мене,
місто сліз і кохання, примарне, як Фата Моргана.

З льоху навстріч — облізлий пацюк, сірий вісник біди…
До фіналу наблизилась середньовічна ця казка…
Повз яскраві палаци пливе у потоці води
страхітлива, підступна, дурна, боягузлива маска.