Покояння перед собою

Що ж зробилось з вами-очі мої, очі? Навкруги все бачіли ви і в день і в ночі.
А тепер що з вами стало, бачіть добре перестали.Мабуть вас не цінувала,
Мабуть вас не шанувала, відпочинку не давала. Тепер маю те, що маю,
Більший час відпочіваю. Руки мої,руки- обійміть онуків.Так багато ви колись

Усього носили. А тепер нема того, вже немає сили.Ніжки мої, ніжки скільки

Ви ходили?. Бігали, плигали і горя не знали. А тепер чому ж ви, ніжки, так
Хворіти стали? І ходити швидко ви вже перестали. Мабуть вас не шанувала,
Мабуть вас не цінувала. Відпочинку не давала. Тепер маю те що маю, більший
Час відпочіваю. Серце, моє серце! Що ж я наробила? Ти ж, моє сердечко,

Ніколи не боліло. А тепер прийшли часи, що життя не миле:Тиск на серце
Тисне, тяга життя висне. Я ж тебе не цінувала, я ж тебе не шанувала.
Через мене,серце, ти вже хворим стало. Нерви мої, нерви- були у покої.
А тепер не можу спати, не маю покою.Ви ж зі мною пережили так багато

Всього, шо нема тепер покою у сердечка мого.Я себе не цінувала, я себе не
Шанувала і тепер я дуже хвора і стара вже стала. Але я усе лікую, то
Компреси прикладаю, то пігулки я приймаю, то з снотворним засинаю.
Хоч себе не цінувала, та бажання жити мала.З ранку рушу до онуків,

З ними я не маю скуки. життя дало мені пізнати, що я бабуся вже і мати.
Я буду все в житті терпіти.Життя від нас швидко біжить., проходить воно
В одну мить.Для себе я не хочу жити, усіх бажаю я любити.Хочу щоб
Виросли онуки і до весілля їх дожити, щоб їх продовжити любить.