Я i досi... Миклош Форма

До сих пор не могу я на небо смотреть безмятежно,
нет у неба ни возраста, нет у него глубины…
Небо-небо, всегда ты утеха душе моей грешной:
ты и лучик весенний, и ночью ты звёздною  сны.               

Не под ноги смотрю, чтобы душу избавить от грусти,
а на небо гляжу, что печали не знает и в дождь.
И простором своим грех уныния небо отпустит,
небо лучший из храмов, куда ты с молитвой идёшь.

Небо-небо, всегда ты святая людская потреба,
если шепчем: «О, Боже», то молим мы всяк о своём...
До сих пор не могу безмятежно смотреть я на небо,
потому что когда-то смотрели на небо вдвоём.

Оригинал

Я і досі не можу спокійно дивитись на небо,
у якого нема ані віку, ані глибини...
Небо-небо, завжди ти таке, як душі моїй треба:
ти – і промінь весняний, і – ночі зіркової сни.

Не під ноги дивлюсь, як не хочеться повнитись сумом,
а вдивляюсь у небо, що суму не знає і в дощ.
Небо може розвіяти простором будь-які думи.
Небо – краща зі прощ, беззумовно, й найвища зі прощ.

Небо-небо, моя чиста, світла людськая потреба –
не даремно вдивляємось в небо, як шепчемо: «Бог»...
Я і досі не можу спокійно дивитись на небо,
через те що колись ми дивились на небо удвох...