the final

Коли годинник покаже дванадцяту,
дощ заллє вікна,
а краплі проб‘ють підвіконня -
Я згадаю про тебе.
Знову почую твій; голос,
Твоі; кроки в квартирі,
ніби так має бути.

Той самий сценарій,
актори і реквізити,
П‘єса, яку я не перестану любити,
яка буде завжди на репіті,
бо я звикнув так жити.

Старі мізансцени, старий сюжет -
нічого більше.
Є лиш мрія про те,
що все буде, як і раніше,
ніби ніхто нікуди не їхав,
ніхто не збирав твої речі,
але я просто маленький хлопчисько,
який наївно в це усе вірить.

На згадку: твій блокнот із вІршами
(такими простими і звичними).
На пам‘ять залишиться тиша,
або нічого не залишиться.

Минуле, як лезо під шкірою:
повільно розриває артерії, вени
та жили.
Ти рахуєш дні і години,
намотуєш свої нерви,
як локшину на китайські палички,
опускаєш руки,
і котишся вниз:
в яму мрій,
що не збудуться,
в яму минулого,
яке не забудеться.

Коли в тебе є тільки пам‘ять,
фото з альбомів та
блокнот із віршами,
тобі нічого не залишається,
окрім того, як натиснути АЗ-5,
аби все просто закінчилось.
.
.
.
21/04/2020


Рецензии