Жiнка, що кохала, - невинна

Він закохався і у всі її чаклунства повірив безоглядно,
бо знав, що кожна закохана жінка – чарівниця.
Він був у захваті, що її чаклунство – дуже порядне,
а чорного чаклунства і не буває у таких білолицих.

Вона уміла і могла все, що уміє і може добра людина:
кликала теплий дощ, потім вичаровувала подвійну веселку.
Вона готова була чарувати щастям весь світ кожної хвилини.
Але по-жіночому встигала показати язичка грайливому люстерку.

Вона оберігала коханого так, як оберігає лиш справді закохана жінка:
закривала собою од вітрів, морозів і недобрих очей заздрості.
Врешті-решт вона була його справжня – од Бога – половинка.
Вони так і мріяли – ходити за руку під двома веселками до старості.

Але, зберігаючи коханого від заздрощів і нісенітниць,
вона не вберегла себе, роздарувавши всесвіту веселки подвійні.
І наостанок бідкалася, що не виконала найбільшу з обітниць –
оберігати коханого... Але, бачить Боже, жінка, що кохала, – невинна.