583 Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 11

Сколько же, смерть, ты законов понаписала
людям в убыток, как начала нас ловить
ленточка паруса, у карстовых ям усыпляла,
знаю отлично  –  страшней, чем ловушка и сеть.

Тихо впустили тебя, словно на праздник с вестями
мира пришла ты. При входе слуга тебя привязал.
тьма из пещеры стала метать горстями
бледных больных голубей. Тут не потребна хула.

Зрителя да обойдет жалостное воздыханье,
как зверолова, что в месте угожем
зоркий прищуривал глаз.

Образ наших извечных скорбей - убиванье.
Чисто в сердце погожем
все, что  трогает нас.





Скільки ти, смерте, законів спокійних уклала
людям на шкоду, як нас заходилась ловить
смужка вітрила, при Карстовім гробі приспала,
знаю добре — гірша за пастку й сіть.

Тихо впустили тебе, наче до мирного свята
ти є знаком. При вході слуги тебе прип'яли.
Ніч печерна жменями стала метати
кволих блідих голубів. Тут не потрібно хули.

Хай глядача обмине співчутливе зітхання
як і мисливця, що в місці вигіднім
дійшло на здобич пас.

Образ наших постійних скорбот — це вбивання.
Чисте в серці погіднім,
що зворушає нас.