Лiна Костенко - Чекаю дня, коли собi скажу - на ру

Мой перевод на русский язык стихотворения
Лины Костенко "Чекаю дня, коли собі скажу":

Жду дня, когда себе я сообщу:
строфа вот эта совершенной стала.
О, как тогда, наверно, загрущу!
Как захочу, чтобы она пропала!

Как испугаюсь: а куда ж теперь?!
Уже вершина, где ж мои дороги?
...Он старый был. За ним явилась смерть.
Ему лизали руки эпилоги.

Ему приснился жилистый гранит.
Смертельная тоска коснулась вздохом.
Он Богом был. Он создал мир из плит.
И отвернулся: все казалось плохо.

Тускнели фрески. Предвещая крах,
в прах рассыпались глыбы под руками,
а руки были в ссадинах, в рубцах -
всю жизнь они работали с камнями.

Уже и небо есть. Нет потолка.
Дожди. Лесов строительных качанье.
Внизу ревела бешено толпа,
и весом кисти мстили колебанья.

А он упасть боялся на толпу.
Надсадный хохот скифов доносился.
Сорвался он. Не больно - лишь испуг,
и он о камни вдребезги разбился.

И вот лежит. И некому сложить
его осколки в образ человека...
Проснулся. Странно - тело не болит.
Все отнялось. Теперь уже навеки.

Нажился он. И недругов нажил.
Ему без году было девяносто.
Своих друзей и близких пережил,
и умирал хоть тягостно, но просто.

Тоскливый взгляд... тропиночка слезы...
и сожаленье об одной утрате:
"В искусстве я постиг одни азы.
Азы лишь! Как же тяжко умирать мне!..."

Земля пером. Был странный человек.
Выносливость, упорство, стойкость, цепкость.
Всю жизнь искать, и что ж - за целый век
азы лишь!? - и ни капли совершенства!?

О, совесть настоящих мастеров,
ты не боишься навигаций Леты!
Сейчас, вдали от тяжких тех веков -
все сплошь творцы, художники, поэты.
Все гении.
На Вечности весы
несут шедевры, поклоняясь моде.

Тот, кто постиг в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буонарроти.

Эмма Иванова.
12.07.2021г.

================================

        Оригінал:
   Чекаю дня, коли собі скажу
      Ліна Костенко

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля мстилися вагання.

А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."

Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
---------------------------------------------Ліна Костенко.
https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1050
________________________________________
На фото (из интернета) - Микеланджело Буонарроти. Статуя Моисея.