Лина Костенко. Жду день, когда смогу себе сказать

Мой перевод стихотворения Лины Костенко
"Чекаю дня, коли собі скажу...":

Жду день, когда смогу себе сказать:
строфу я идеально написала.
Но как тогда начну и тосковать,
как захочу, чтобы она пропала!
Как испугаюсь: а куда ж теперь?!
Уже вершина, где ж мои дороги?
…Он старым был. Смерть постучалась в дверь.
Ему лизали руки эпилоги.
Последний сон. А он и там творил.
Вселенская скорбь плакала органно.
В искусстве богом был: свой создал мир.
Но он страдал: ох, сколько там изъянов!
Кошмарный сон. В нем мрамор бунтовал,
тускнели фрески, руки все забыли –
его, что в вечных ссадинах, рубцах,
его, что жизнь всю с камнем говорили.
Уж небо есть. Но нет все потолка.
Пошли дожди. Под ним леса шатались.
Внизу ревела, фыркала толпа.
Местью сомнений кисти наливались.
Страх мучил: не упасть бы на толпу.
А охлос улюлюкал, веселился.
Сорвался. Но нет боли потому,
что на кусочки камня он разбился.
И вот лежит. И некому его
соединить в одно на плитах церкви.
Проснулся с чувством: тело не его.
Все отнялось. И краски все померкли.

Вдоволь пожил. И недругов нажил.
Было ему без года девяносто.
Жизнь одолел, друзей всех пережил
 и умирал печально так и просто.
Век тяжесть и… тропинка лишь слезы…
Как скорбь безмерна от одной потери:
«В искусстве я постиг только азы.
А смерть уже распахивает двери…»

Пухом земля. Чудак был человек.
Стойкость души его прочней мерила.
Стремился к совершенству целый век.
Искал. Не находя, себя корил он.

Несокрушимая о совесть мастеров,
ты не боишься навигаций Леты!
Тот час был труден. Этот не таков -
и все творцы, художники, поэты.
Все - гении. На Вечности весы
кладут шедевры щедро - сотен сотни!
Постигший же в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буонарроти.

Оригинал:

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."

Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
                Лина Костенко.