Три поколiння

До дзеркала якось я підійшла,
Поглянула і дуже здивувалась:
Я схожість в ньому з мамою знайшла,
Стояла і уважно придивлялась.

Повірить не хотіла я очам
Тому, що поруч не було нікого,
Але навпроти в дзеркалі…десь там…
Раніше я не бачила такого.

Красивий погляд, русая коса
І усмішка чаруюча, привітна,
А на чолі – краплини, мов роса,
Але в очах є туга ледь помітна.

Від образу не зводила очей,
Якісь штрихи щоразу додавались,
Та замість мене раптом образ цей,
В якого очі пильно так вдивлялись.

Ще мить якась і образ цей пропав,
Але не я у дзеркалі знов була,
Та погляд мій все більше прикипав
І щось незвичне знову я відчула.

Неначе я, та це була не я,
Неначе мама, але трохи інша,
Та бачу, що та постать є своя,
Але коса у неї вже біліша.

А очі й губи наче ті самі,
І усмішка якась мені знайома,
То бачу чітко, то - немов в пітьмі,
А на обличчі пробивалась втома.

Вдивляюсь знову… Та не може буть!
У дзеркалі я бачила бабусю.
Чому це так – не можу я збагнуть,
Та дальше я на образ той дивлюся.

Як сталось так, що в дзеркалі вони?
На власні очі я обох їх бачу.
Це ж наяву… І зовсім це не сни…
Чи ще коли-небудь таке побачу?

Від дзеркала я погляд відвела,
Думки роями в голові кишіли.
Але ж бо Я пред дзеркалом була…
Чому вони явитись захотіли?

Три покоління в дзеркалі однім…
Чи зможу я побачити четверте?
Загадка є у баченні оцім:
Воно ж бо нерозмите, нерозтерте.

До дзеркала знов погляд повела,
Але у ньому появилась ніша,
А в ній – лиш помах білого крила
І невимовна незнайома тиша.

01.07.2021 р.