577 Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 27

Или судному часу навстречу нам  двигаться,
что снесет  гору тихую стен и бойниц?
Богу преданность чистая станет провинностью,
Нам истопчет сердца Пратворец.

А и вправду ль пугливы мы так и подточены,
как судила нам доля сама?
Детства дни меж кореньев схоронены прочно,
онеметь им пора?

Ох, но ведь призраки прошлого
жертвой стали для щедрого, нежного
и снуют, точно дым.

Ох, ну а мы, гонимы недолею,
мним себя с силой своею и волею
промыслом Божьим одним.




Чи на зустріч із судною ждати годиною,
що знесе тиху гору веж і фортець?
Ревна відданість богу постане провиною,
нам потопче серця пратворець.

І чи справді ми лячні такі й підруйновані,
як нам доля судила була?
Дні дитинства — на споді, між коренів сховані,
німота їм прийшла?

Ох, але привид минулого
став за жертву для щедрого, чулого,
він снується, мов дим.

Ох, але ми, гнані недолею,
чуємось з власною силою й волею
промислом божим одним.