Дем ург Одинадцята поема Продовження-1

    Деміург

    СО-ВІСТЬ ДУШ
Одинадцята поема (Продовження-1)

Н е з н а н и й   п о е т

Я єсмь вогонь.
Горять душі окови —
Іду у всебуття, в єдиний час.
Що розіп’яло вільне тіло враз,
Те розпинало і п’ятнадцять років слово,
І розпинатиме ще вільний дух між вас.

Спускатися в речовину — це як на плаху.
Мука густішає й скоріш душі забій,
І все сильніший, дужчий падкий хахіт,
Хрускання, чвакання і хряскання зубів, —
Глухонімі сліпці на спинах сміх несуть,
Він їх несе — лоби без зір, у цьому суть.
І смерті чорнії аплодисменти розуміння,
Як душі сплескуються й відлітають враз —
Так забирають вседоступний сказ, —
Невпинні оплески веселощів над тлінням.
Від них відходить у відривах білих
Вогонь, що буть не хоче зрозумілим.

Кого сюди доставить дух пророчий,
Побачить свої виколоті очі:
Свобода — інша кров в новішій рані.
Русь зм’якшує запоєм різь життя.
Русь оживає при вмиранні,
В присмокченні до неба душетяг.
Пробуджене — вбиває духа око, —
Прорилося — в зіницю когіток
Із надр простягнеться. Космічна Русь широка:
Із оком вся душа — або ніхто.
Космічна Русь! в огні цілує губи,
Яких нема — даль гроном проросте.
Як горлом кров поет іде на те.
Світило сходить так, що світло губить
В навислість хмар — чорнокриваве й золоте.

Космічна Русь! — несита і свята.
З 11-ї і до опівдня (із 5-ї по 7-му дня,
                і так — увечері і вранці)
з місива пам’яті реве вогонь,
кричать і атоми, й молюски, й люди: «Вогонь!»,
«До неба!» — і женуть атол кораловий вогню,
як храм, що рухається, і в верхів’ях губить
старезну пам’ять, й прокидається в вінку святім, —
щоб знову тіпатися у петлі старій —
                полудня!

У-у! Хвала тобі, сліпоглухонімому моєму вішателю
темному! коли відкрився рот мені одному!
від миті душероздирань на дибі! Де я прозрів!
То я кричу тобі: «Спасибі!» —
Язик розв’язаний болить! —
Що ти єдиномилосердний, бо навчив —
що в кожнім поверсі вогню є свій закон —
пусти мене! — і скручення й стягання!
Що  в с е   — єдин вогонь! петля остання
вже розривається — людей нема.

Людей немає як таких — це душ вогонь
у тягах ясності й затемнень, і тулуби — проводи крові —
перетворить вогонь у тязі, —
так металевії осердя для електрик:
енергія іде, та не дротами, а навколо — просторами
їх душ — і переноситься, й самовтрачається, як у китів, –
так ходять груди океану й тверді ув нескінченній ложі
                землі й неба.

У божевільню двері впхнули регіт —
Закриту душу випхнуло з енергій,
Як з чужорідного.
Душа не бачила б! Спасибі!
Що другій буде легше! швидше, враз —
Ввійти у розум й з глузду не з’їжджати.
А в вікна й двері ревищем-ревищем:
«Найменуй мене!!»
«Отям мене!!»
«Пали!!»
«Пали ще!!»

Заплесни враз мене, високе, я здіймаюсь,
Ти ж бачило, куди я опускаюсь,
Там діти нелюбові і любові
Несуть одну народну душу-мову,
Святая мова фугами несе.
Підвісь мене, катуй мене за все!
Трушу! трощу! палю!
                вирощую богів!

Помішані — в цю мить — з низин гаків
Зриваються із кров’ю кашалоти,
Орли і нелюди, текучі духом доти,
Доки приймуть їх люди-океани
У душі-небеса — і ясність стане.

Іскри, натерті в біополі, — на очах
Стікаються убить накликача:
Чим більше надр здійняв —
тим більша лють смерча!
Чим більше жертв — тим вище слово.
І вікна в ясність йдуть не випадково
Поперед землетрусів, — тому знову,
Приречені на жертву, ждіть послів
Очищення від ницих дум і слів.

То шлях небесний — то шляхи земні,
То з неба ріст — то твій, глухонімий,
І я до повітряних замків ближче!
То рви ж ти тіло моє, бий і ріж ще,
Нехай нап’ються, нехай в серце свищуть.
О, слово музики вогню, пали, пали ще!

С а д і в н и к

Не набирайсь, як жаба мулом в скруті,
Бо чаду — ясність не візьме, —
               і тебе  с к р у т и т ь !

Н е з н а н и й   п о е т

Чим гірший час — тим вище слово...

Померти солодко, як смерть дає Отець,
Але як вхопиш враз у нижче провід —
Безвинний! — в духові п’ять тижнів мрець —
І на порогові долине моє слово —
І стрепенешся, і зрадієш, що є провід,
Я двері розчахну — з порога мовлю:
«Цей, що вбиває, — це не твій Отець!»

Л у н а
(з народу)

«...вбиває — це не твій Отець!»

Н А Р О Д

П е р ш и й

Послухайте, куди це я попав? Вже й вмерти не дадуть.
Пора убити слово. Вивищується — наклика розломи.

Д р у г и й

Наповнюється — жертвами в майбутнім!

Н а р о д

А як це так?

С а д і в н и к

Повні славою творіння — не струшуються,
Як усі плоди.
Так сонце віддає проміння,
Шле на порі ломати тьму — нижчі лади.

Н а р о д

Ось — знову!

С а д і в н и к

У вогнехрамах, що без стін і бані,
Душа одмиється — і вивільняється від хлані,
Й летить — співає в поцілунках серця,
Єдин вогонь у космосі несеться.

Н а р о д

Тоді навіщо садівник вогню?

С а д і в н и к

Дух новородить мій, я — і вогонь, й горнило:
Хто знає, як росте його душа?
О, скільки лиць, і душ, і тіл вже подурнило,
Зломило, в шпари неведіння провалило,
Поет — надлюдський, він серед богів,
Довкруг нього завжди незриме коло,
Хто переступить — блискавка розколе,
Там мова серцем ще до пологів.

Н а р о д

А що ж так мовисто сяє чоло,
До кого ангел доторкнувсь крилом?
У чому суть всього?

С а д і в н и к

Я вам скажу: до мене хай прийдуть,
Що тіло моє тут, а я не тут,
Спіткнуться об майбутнього фату, —
В тілах роки, як страхи, потечуть,
В зірковій течі — яблуні в цвіту.
На душу пальці музика кладе,
Яку їй клавішу органно одкриваєш —
Мить — лине музика, і бог, і чорт іде,
На тобі гра вогонь, на ньому граєш.
Вогонь здіймається — не скам’яній, веде
Уверх світління душ і тіл ця учта:
Вмираюче — жорстке вже і тверде,
Ростуче — м’яке і вогнисто гнучке.

В різностремлінні звуки голосні
Штовхають приголосних — речнобезголових —
І блискавкою одягають слово
На музику вогню — летять пісні:
У кожній точці — музика і слово,
Голос-картина, тягою здорова,
В витанні дум й чуттів на своїх рівнях, —
Так творить музику поет, стихіям рівня,
Вбира вогнем стару вогнеяву,
Записує епоху вже нову, —
Спускається із Божого здоров’я
І ріже серце об картини й пише кров’ю,
Кривавить в зорі, сам зоря здаля,
Щоб дати запах — де все вище Шлях.
А кажуть всі: поет народ здійма.

Це душ вогонь, нічого більш нема.
У с е  — вогонь! Сліпе вклоняння дню —
Це переслідування нижчим вищого вогню,
Щоб погасити: з’їсти й посвітліти.
Вогонь поета-бога — круговерть
Вся переслідує: заплеснути у смерть.
Допоки слід шукають з куріню,
Поет здійметься в гриві вищого вогню
І слід схолоне, втратить доступ вогняний
І не уб’ють, співець втече, як не дурний.
А заговориться — розбуджене наздожене і вб’є
Завихренням. І це прекрасно, і це є.
Найвища смерть — самокерована на це,
Покликана і небесами і Отцем.
Ось птиць над горами кладе в фігури суть, —
Так виноград і птиць,
                мене й слова — в єдиній мові —
З духу в яву негнучкі пальці вже несуть;
Там кожну точку посплавляло вогнеслово.
І як жену я хмар планетний натовк,
Там злива розганя неблагий натовп,
І плаче коротко гроза — велика мати —
Понад останнім шляхом тіла,
І птах влітає — знак духовний дати —
В вікно кімнати, що осиротіла;
А духом вдарений нижчий вогонь-юга
В смерчі завив, тіла за коси розтяга,
І з тріском вилітають, як поліна,
В судомах пальці, ступні і коліна —
О вогнь небесний по земних плачах! —
Летять, вчепившись в гриви із смерча.
Скипає слиз — з сім’ї неправе тіло
Летить, як інші, щоб і духом не смерділо,
І далі липнуть до подібних, що їх гріють
Природно, кумкають, і труться, і дуріють,
А вищих носіїв нестерпну ясність
Витискують із тріском в неба красність, —
Вседержне слово повертає душу в тіло.
А смерч! він тягне душу із стихій,
Морів — без спину — так, як йдуть стихи —
Всесамоспаленням щоразу вище промовля,
Аніж прошиті небо і земля,
І хто що думає — те і притягне, тим стає.
Хто що запитує — те його скручує.
А смерч виносить душу із стихій,
Проводячи в громах світи по ній.

Н е з н а н и й   п о е т

Так, смерч поета! занебесся волею
Як розкида грубопредметну колію,
Чим тепле пекло! зрозуміле люду й ближче!
І ураган реве, реве ревищем
По всіх мерцях серед мерців в камінних сотах,
В щілинах вікон пальці, пальці душ.

(далі буде)