Дем ург. Одинадцята поема Бог правду бачить,...

         Деміург

         СО-ВІСТЬ ДУШ

     Одинадцята поема

             Бог правду бачить, та не скоро скаже
                Бог слово:
             сильні пишуть правду:
             білопалаючі;
             двох або трьох юга не затягує.


Н е в і д о м и й

Душа?..
О ніч! любов!..вже тхне водиць сіріння.
     І спирт холоне-остигає до бродіння,
     І сизим носом під чутливі небеса
     У чистому сіда нова краса.
О світ, чавильня! Хто де тільки сам
     Дійде до краю — жде, щоб  в с е  змінилось
     І задихтіло, непритомне, в небеса
     Тим виноградним, що й не снилось, —
     Як вичавки, так зорі закружля.
     Світ верзе світ, хто вкаже шлях?

Н А Р О Д

П е р ш и й

По-моєму, ніякої відваги.
    Чорт носить тих, хто п’є густішу брагу,
    А Бог — крім серця Він не зна ноги.
                Ха-ха! Що з того?
По-моєму, щоб перейти в боги,
Потрібно мати з чого.

Д р у г и й

В своєму часі всяк — і намагання є у всього
   Природжене, лиш душу підпали!

Н е з н а н и й   п о е т

Як ти на мене раптом подивилась —
     я вскочив в скривлену трубу,
     де ти живлющим світлом засвітилась,
     і з тріском провалився обіч світ,
     а ми оголені, як сонце і світила,
     лиш з серця в серце — голка —
     аж сліпучо віч-на-віч
     вічність в очі,
               Боже милий,
     що це з нами поробилось?
     Вітрилом сяйво з нас і — десь
     могильнеє життя ворушиться.
Прощай же, світова моя сім’я!
     Яка б де мене світлість не ловила,
     Мене на шлях шляхетна даль благословила,
     Я шлях віддам, та не назву ім’я:
     Ним серце відкривається людське
     Для вічності! Та смерть, тобто життя,
                заходить
     І розбиває музику — за те,
     Що плач і сміх безвихідні, без ходу.

Ж і н к а

О, як же серцю — все життя без ходу?
30, 40, 50 — а серце і душа
Заховані від всього, і стискуються,
Немає в кого вибухнуть зорею!!

Н е з н а н и й   п о е т

Любов ударила, зірвала й  в с е  відкрила:
     Земля, і небо, й зорі — круговерть,
     До місць любові стягується смерть —
     Зубаті хвилі клоччя — гризти крила
     Вогню, що виривається. По людях
     Хвилями тлін повзе — це їх несе
     Часів співподих. Ліки й трунок  —  в с е !
     З яким вогнем душа, таке і слово,
     Свідомість, видіння й ведіння; з слова мого —
Блаженство й оберіг.
Із серця вічності, спокою і любові,
     Якщо не кину людям одяг-слово —
     Вогнем не запалю в ватнім огні —
     Всім смерть. Півслова — смерть мені!
     За одяг вхопиться і хвилею зів’є
     Холод низин — стягне мене, намацає — і вб’є,
     І відлетить вогонь вершин — кінець в мені
     Всевидінню, всевіданню любові;
     Бо світ — розвід: любов і нелюбов,
     Вогонь і чад, здоров’я й хворість.
     У світу вчаділого — треба: вбити зорі.
     Люди — душею хворі всі, їх можна вбити,
     З голів — все можна, варто тільки не любити...
     В собі повірка правд: що благо є і де:
     Краса дорогу до неблага не кладе,
     З неблаг — любові теплота не йде,
     З голів натягнене — все розсипається, гряде
     У смерть. Лише Вогонь цілить! Лише Вогонь веде!
     Лише Вогонь урочисто і ясно
     В красі, як істині,  і вічний і прекрасний, —
     Душі свободу серцем чують лиш,
     Насильно серце не возвеселиш,
     Вогонь на серці й Бог у голові
     Лиш виживуть, — відчуйте, хто живий...

Н А Р О Д

П е р ш и й

То правда є: такі надвір ходять бобами –
Краса так смокче їх, так горять-думають,
Після них місце — після сарн лісних;
Ось ті — затяті в ворожінні лісовім,
                треба так думати.

Д р у г и й

Хто не підходить — поховає їх:
дух випиває, тіло їсть, не любить всіх —
Озвірюється.

Т р е т і й

І все-таки, наївшись досхочу — як добре!
Хочеться перетравити їжу й жити!
Дак — травить свою їжу й голова!
По голові все шелестить листками духу.

П е р ш и й

Із космосу ж, мов на дітей безвиних,
Зіскокує година мов тварина,
І пхає тіло у живу людину,
Дитину сонця — й без любові, й це все є!
Блювати хочеться.

Т ре т і й

Вже хтось сказав, що українки — відьми всі ...
В постелі душу жінки заміси
Й ліпи її угору з кваші тіла.
І рви тенета, щоб аж клоччя полетіло!
І богом грай на скрипці духу — гей біг! —
Щоб куполи душі — аж в сьомім небі.
Як дві години не пала гостинець,
То ти ще не півбог, й не українець.
Це як для кого, а для м’еї жінки шлях.

Д р у г и й

До всього силу Святий Дух дає.
                Що ж в цьому є?
     Над спільним коренем сміятися — не діло.
     Не кожен зна, чого б йому кортіло:
     В тюрмі ми, і невидні в неї стіни,
     Ніхто не знає, в яку точку цілить,
     І, скручені в гущавинах років,
     Волаємо від тумаків з усіх боків.

Ч е т в е р т и й

Тож як душа вогневеликою стає — і дещо узнає?

С а д і в н и к

Я нині загнаний в Долину Синіх Скель,
     Бо промінь з голови хто кине в бік мій —
     Мене зіштовхує з топчана його блуд
     Тікати в мову чистих трав, дерев і звірів, —
     До барвів душ течуть, хто нині сірі.
Нехай вам буде легшим світ примарний:
     Міжбрів’ям в невагомість позорю:
     Ви думаєте, я людей мирю? —
     Ні, розганяю хмари.
     Хмари людей з’їдають — тля мари
     Обліплює. Вогнем обсиплеш —
              Зовсім інші люди.

Погоду в сад душі
     Веду над Україною, що знаю,
     Вогонь тримає:
     Він — мене, а я — її.
     І Він уже мою надлюдськість хвалить.
     Спасибі ще, життя, що так цвіло
     І плоду більшого нам не дало,
     Бо розірвало б.
     Я ще ж людина — юний чоловік,
     А розпира мене і лізе Новий вік,
     Моя година!

     Я роди ці люблю понад усе:
     Над тонкий вогнь, над боже це зачаття,
     Над смерть стару і новеє закляття —
     Чи я вже жінка, що мене трясе?!
     Й спрямля! й спрягає!
     Мамо моя!
     Ще в змозі порадіти —
     Ви бачите, як сина гонить світом?
     Ви чуєте, що з сином робить мить?
     По небу кров літає і горить!
     О кров! о, як ти стугониш!
     І б’єш у серце!
     Найгучніше б’єш!!

П а м і р

Ти втомлюєшся.
   Золото душі
   Назріє і піде у сині роси.
   В ущелинах руда пекуча осінь
   Так віддавалась нам
   під дзвони кунтушів.

   Кров байбарису — й зелень світла рік.

С а д і в н и к

                І вічність. Досі
Риє ходи у серці і в душі.
Мало хто трубами опліднював від роду:
Створіння космосу, і образи, й митці —
Одна природа, скривлення космосу, —
Як кров’ю серця не скривавить шлях —
Де ж запах ввись? Хто зорі закружля?
Як з силою і дзвоном з серця б’є
Яскрава кров, наповнюючи коми
Зірок,
так з серця кров духовна в’є
Шляхи! — Так блискавка стає
Вогнем! — Душі дари й удари віддає
Гармонія! — Ми в себе вдома...
І віти їй не правляться навмисно,
І так майбутнє творить легко й просто,
Як простір перехлюпується в пісню —
А пісня перехлюпується в простір.

С о н ц е

Слабкий ти, бо іще людина.
   В даль богом стань, ввійди в любов з усім...

 ( далі буде )