Відразу, лету літ, я не помітив.
Захоплений на бЕлебні ЧасУ—
Умовністю, що квіт, не зовсім квіти,
Що квіту квіт — недОквіту несу;
Що доокОла – вічні негаразди.
Як кажуть, в спеку зайвий ківш води,
Проталинки з’являються не зАвжди
В моїй невідповідності ходИ.
Іду – і все! А там, куди поверне
Одна-єдина, з тисячі доріг...
Мене вона і вивела за ріг,
Де, лише вИвертами — тЕрни.
РокИ
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2021
Свидетельство о публикации №121052402115
Свидетельство о публикации №121052402115
Рецензии