574 Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 7

Розы, те руки, что вас разбирают прилежно,
сестры вам (девичьи руки – сейчас и от века),
в миг, когда вы в саду на столе, срезаны нежно,
тихо лежите, усталости полны великой.

Влаги желая, спасительной только доколе
смерть лишь в начале, очутитесь вмиг
в пальцах участливых. Как полюсов животоки,
могут щедрот они вам больше, чем ждали, явить,

только лишь в вазе окажетесь. В ней,
чуть освеженные, точно признанье,
примете девичью теплоту, так

грешные руки, начав собиранье,
жаждали, темных полны упований,
пышный цветок приголубить хоть раз.
 


Квіти, рукам тим, що лад вам дають, ви єсте
сестри (це руки дівочі — і нині й одвіку),
як на садовому столику ви лежите
ніжно уражені, чуючи втому велику.

Спраглі вологи, яка вас врятує допоки
од розпочатої смерті, очутитесь вмить
в пальцях чутливих, що, мов полюсів животоки,
можуть щедрот вам більше, ніж ждали, явить,

щойно ви в вазі опинитесь. В ній,
звільна освіжені, наче зізнання,
приймете теплість дівочу, мов грішні

руки були, що почавши збирання
прагнули, тьмяних повні надій,
ще раз квітки приголубити пишні.