Д9

Лише дихай, лише не зупиняйся
Не переставай вдивлятися в очі
Навіть ті, де на дні бачиш гнів.
Тільки не зараз, не цього квітня,
Коли повітря терпке
І ніжність невагома.
Не переставай йому снитися,
Попри тугу і розчарування
Не відходь задалеко
Зроби бодай щось
Щоб утриматися від.
— кажу я собі щоранку,

Щоранку, відкриваючи очі
Я обіцяю собі відповісти на оте єдине питання
Що висить у повітрі,
Нагадуваннями в планері
Кривими на бруківці
Буквами на папері
Кавою в кавоварці
Туманом над водою
Звуками його сміху
Холодним повітрям, наповненим димом
І м'якістю твоєї долоні.

Бачиш,
хтось підкурив на іншому березі озера,
Що можна робити там вночі,
— він думає про нас
Зі свого потойбічного світу
Наче якийсь Харон,
що програв в карти свій човен
І тепер розгублено курить одну за одною
І не повезе нас
Хоч ми і готові зірватися,
Заплативши найдорожчим.
Залишить нас тут, зі словами та відчаєм,
Синцями на передпліччях і збитим диханням.


Знаєш,
Ці місця дійсно дивні, наповнені голосами
Знайомими з дитинства
Усіх, хто віднайшов себе
посеред скрипу дерев, що оживають,
Тепер вони, голоси, назавжди з нами
Шепотітимуть мені у скроню
Щось про абстрактні поняття, як-от
Мужність, сила і весняний дощ.
Шепотітимуть тобі у найменш доречну мить:
Іди, іди, випалюй своє горло,
Ламай кістки, повторюй освідчення.


Дивись,
Як відверто і грізно
Вони відлунюють по-над травами
Вони-то напевно знають
Вони готові озвучити
Те, що ти (насправді, я) найбільше боїшся
Визнати саме тут і зараз,
Під зорями і між деревами.
Вони закликають тихими співами
У яких не розібрати слів
Бо ясно лише, що мова у них дивна
Можливо, мертва, можливо, твоя рідна
чи щось із західнослов'янської гілки.

Чуєш,
Якби хтось сказав мені,
що усе так складеться
Я би спершу сміялась, а потім плакала би,
Потім злилася би і довго-довго мовчала
і так би й не дійшла до стадії прийняття.
Я просто хочу сказати і не вмію
Знайти потрібну форму,
Щоб описати магію цих ночей,
Смак повітря і реверберації тиші.
Хочу сказати про відлуння і тепло,
Ясність думки і нашу рів/з/ність.
І не можу. Наважитись.


Бо чи потрібно тобі, хлопче, знати
Про те, як палають, резонують,
Розростаються і раптово байдужіють
Через неправильно ужите слово.
Як захлинаються від краси і відчаю,
Проводять струм через дотик,
Як розпадаються вдвох на атоми
І відтворюються кимось третім,
А потім раптом вкриваються кригою?
Про те, як це, коли немає ні тепла, ні відваги,
Ні сили, ні сліз, ні довіри,
ні бодай можливості нормально попрощатися,
Які тобі так потрібні.
Про те, як звикаєш згодом до болю
Тому так моторошно від думки,
Що його може хтось втамувати.