Володарям миру

І знов на екрані -- війни хвальковитий сюжет,
Де нове озброєння – у щастя людей на сторожі.
А в нас – безпілотник кидає в дитину пакет:
Загинув малюк – бо ніхто захистити не може!
Вже восьмий рочочок -- все так, як і зразу було:
Прийшов чоловік із роботи, втомившись зі зміни,
А тут прилетіло – в вікно бідоласі, крізь скло,
Прямісінько в груди, на бризки!  -- снаряд а чи міна.
Вже восьмий рочочок – як кляту війну розвели
І кінчить не можуть. Ну прямо як в сексі, буває.
Стріляють по мирних – бо ми «відбувайли-козли»!
І нас методично, старанно усіх вибивають.
Ну що, Володимири? Кров’ю не пахнуть слова? --
Оті, що без діла і геть відлітають на вітер?
Москву ані Київ не треба для зустрічі вам,
Ні місто в Донбасі – що ціле, зовсім не розбите:
Приїдьте у «зону червону», до мене в підвал!
Ось дошка, щоб сісти. Щоб видно – пожертвую свічку.
Бо «мир» ваш сім років – слова, і слова, і слова:
Ніхто і мізинцем не рушить, і толк – невеличкий!
Нас кинули в жертву. Кривавий жертовник – Донбас.
Все ніч. І світанку ніяк не дождатися – півнем.
Ви сядете поряд, а я примощуся – між вас,
І знов загадаю бажання – щоб МИР наступив нам!
Бо ми таки люди, хоч немічні всі і старі!
І хочеться нам – ой, не свисту, що в серце уцілить –
А старість спокійну, і там, над гріхами, вгорі –
І Господа Бога, і дах – не розрушений, цілий!
І їсти, і пити, й продуктів – таких, як у вас,
І щоб не стріляли, і вийти безпечно із схронів,
Не слухать сім років безсилий словесний запас
І, стиснувши зуби, тягнутися на макаронах.
І я б працювала – так школу розбили к чортам,
Професію знищили – от і «науки» основа.
Ніхто не подумав: а як же учителька там?
І МИР не настав. Бо крайні у вас – я і мова!
Вже три Президенти змінились, і двоє – у нас,
Вже близько межа – де у Бога благати прощення,
Красиві і сильні – і в профіль, і в «ню», і в анфас,
Вже скоро Потоп всепланетний -- а я все лишаюсь мішенню!!!
І всі обіцянки – цяцянки, «ммм-ммм» і «ля-ля».
Хоч бабка не стрельне – та помисли в неї-бо враж’ї!
Стрибає від вибухів зсунута з глузду земля:
-- Ой людоньки добрі, чия ж я тепер? Ой чия ж я?
А там, під диваном, що зла «терористка» лежить,
Розсипавши жужмо питальних і з окликом знаків –
Там танк зверхмогутній – такий, ох і грізний! – стоїть,
А зовсім не горщик -- попісять старій і покакать!
Коли ж доб’єте нас -- що «непатріоти» усі?
Мов зуби дракона – насіяно «вати» багато.
І в шафі у бабки – снаряди, зовсім не труси,
А в ребрах, де серце – розірвана вами граната!
Щодня, потихеньку, і чистять, і чистять сюжет –
Хоч крепом з городу, хоч в зморшках сльозуючим маком.
Будують дороги – для танків-смертей, для ракет,
Для тих, що сильніші надправдою кольору хакі.
І всі евфемізми воєнні пора вже змінить.
Коли ж нас «дочистять»? І скільки іще осталось?
Бо «м'ясо гарматне» давно по підвалах сидить
І дякує Господу за ситу заслужену старість!!!
Бездушним – воздасться, хоч мертво летять слова.
Старого, мов білку – поцілити прямо в око.
Бо вийшов із хати, нахаба, курей годувать!
А снайпер – герой! І відважний. Хіба це жорстоко?
І луплять в рідню, в дальній щирий кидаються путь --
Не дім збудувати, не висіять поленьку жито,
Не старість доглянуть, не землю дідівську вернуть –
А благом найвищим – бабусю свою убити!
Нічийні старенькі. І бачили нас – в гробу:
Безсилі відходи, не годні в окопи – брак же!
«Ми будем і далі – триматись написаних букв.
По букві і духу». Хоч всіх переб’ють. Аякже.
                03.04.2021