Пiднiмаючися на американський пагорб

 На інавгурації президента США Джозефа БАЙДЕНА, 20 січня 2021 року, звертаючися до нього і до присутніх, сповнений драматизму свій вірш“The HILL we CLIMB” декламувала молода американська поетеса Аманда Ґорман. Її емоційно-метафоричний виступ, його історико-ретроспективна масштабість, компаративістика сучасного / минулого / майбутнього та подій біля Капітолію, проблеми демократії і нації, дещо автобіографічне, несхитна віра у світлі дні американського народу – сколихнули мільйони людей у багатьох країнах. Усі присутні на інавгурації були узахваті та зааплодували їй навіть більше, аніж виступу Президента! Я слухав наживо її виступ і був також глибоко вражений! Тоді й вирішим негайно почати перекладати її поему. Працював майже 5 днів і пропоную вашій увазі, певне, перші – переклад із оригіналу і публікацію – українською мовою. Переклад публікується вперше.В.Б. 25 січня 2021 р. м.Київ.
Amanda Gorman “THE HILL WE CLIMB”
Аманда Ґорман ”ПАГОРБ, НА ЯКИЙ МИ ПІДІЙМАЄМОСЯ”

Перед світанком нам не знати,
чи будемо ми світло мати,
які – утрати нам як горе,
і як пробратися крізь море?
Ми вирвались з утроби звіра,
та ще ворушиться ця шкіра.
Не завжди спокій мир ще значить,
поняття й норми, що тлумачить.
А просто так, що все ми маймо,
до того, як про нього знаймо.
Хоча і те – не завжди крига,
та все ж – світанок наш як книга.
Якось оце ми робимо,
і стали свідками й говоримо,
що нація у нас є незборима,
просто вона – незавершима.
Країні й часу ми – на зміну
в майбутню доленосную годину.
Я – дівчинка худенька чорношкіра.
Давно ліквідували того звіра.
Всі пращури мої були рабами,
зростила одинока мене мама.
Я мрію Президентом стати,
і можу тут декламувати.
І зовсім ми –не зполіровані,
далеко всі не є згуртовані.
Та це ж ніяк не означає,
бо кожен добре про все знає,
що намір наш-то – епохальний,
союз створити ідеальний.
Ми прагнемо творить країну
усіх культур і кольорів,
характерів й умов людини,
колись і нині, й поготів.
Нову главу, щоб написати,
надію й усміх лиш бажати.
Погляньмо, що є перед вами,
що коливається між нами?
Цю прірву разом подолаймо,
тому, що добре її знаймо,
щоб ставити майбутнє першорядним,
варто відмінності відкласти другорядні.
Що має бути головним,
всіма людьми шанованим.
І зброю ми складаємо
та руки простягаємо
один до одного – в надії,
в гармонії для всіх і мрії.
Не шкоди людям – прагнемо,
лиш істину таку простягнемо.
Нехай уся земная куля,
розкує правду, як зозуля.
Коли ми навіть сумували, то ми зростали,
коли нам боляче було – ми сподівались,
що навіть утомившися, ми намагались,
що ми назавжди з’єднані як переможці.
І не тому, що нам не взнатись у поразці,
а лиш тому, що поділ більш не будемо ми сіяти.
Писання нам говорить, щоби уявити,
щоб кожен під своєю лозою й деревом фіговим міг сидіти
та їх ніхто боятися не в змозі принудити.
Якщо ми хочемо дожити у своєму часі,
то перемога наша не лежить у леза страсі.
Це ті мости, що прокладемо ми,
туди, де землі, що нам обіцяли,
і про які, можливо, ми й не знали.
І пагорб, на який ми піднімаємось,
як тільки ми на це наважимось.
А це – тому, що буть америкацем,
велика гордість стати спадкоємцем.
Хоч – це уже минуле, у яке вступаєм,
і як сьогодні його обновляєм.
Та ми побачили ту силу,
що нас почасти вже громила.
Хотіла націю зламати,
щоби самим лиш панувати.
І їм на мить уже здалося,
затримать врядування спромоглося?
Щоби країну нашу порішити,
народоправство зупинити.
Та демократію нікому не здолати,
не кажучи, щоби перемагати!
Тому, коли ми якось запитали
як катастрофу тую подолали?
Та нині можемо сказати,
як вона верх могла узяти?
Не йтимемо зворотно ми в минуле
у те, що з нами уже б;уло
перейдемо у те, що далі буде.
Країна у синцях, жива як люди,
народ наш – доброзичливий, сміливий,
запеклий, сильний і мирнолюбивий.
І нас зворотно не звернути,
залякуванням нас не обманути,
бо знаємо свою ми бездіяльність,
інерцію та унікальність.
Все стане спадком покоління,
тягарем помилки сумління.
Але в одному впевнені яскраво,
якщо з’єднаймо милість й силу
і, може, також з нашим правом,
Тоді любов у спадок як вітрила,
й народини дітей – змінити справно.
Отож давайте залишать країну
кращу до нас, а не руїну.
І в правді цій, у вірі нашій,
наступній новій ері кращій,
поки майбутнє розглядаєм,
історія також нас споглядає.
Спочатку ми усі боялись
і спадкоємцями – не почувались
в таку страхітливу годину,
що сколихнула всю країну.
Та віднайшли в собі ми силу,
здолати непотрібну брилу,
щоби нову главу створити,
майбутнє наше відновити,
пропонувать собі надію,
Американську нашу мрію.
Кожен подих із моїх розбитих бронзою грудей,
піднімемо світ зранений у дивовижний для людей.
Ми піднімемось із золотоногих пагорбів заходу.
Ми піднімемось із вітру, що пронісся до північного сходу,
де наші предки вперше революцію здійснили –
свободу, волю, рівність утверд;или.
З озерних міст середньозахідних штатів ми піднімемося.
Із сонячного півдня ми здіймемося.
Ми відбудуємо, помиримось, відновимося.
І кожен відомий куточок нашої нації й людини,
бо зветься він куточком нашої країни,
народ наш буде розмаїтим і красивим,
палаючий, але завжди – сміливим.
Коли день настає – виходимо із тіні,
палаючи й не боячися мерехтіння.
Новий світанок зацвітає,
від тіні нас звільняє
й до світла закликає.
Бо світло завжди є,
але, щоб нам його побачити,
що так багато має значити,
щоб світла часткою нам бути,
безо сміливості цього нам не здобути.
Переклад із англійського оригіналу – Amanda Gorman “The Hill We Climb” українською мовою:
Валентин В.БУГРИМ. 20-25 січня 2021 р. м.Київ.