Понад смерть

І коли він торкається мапи, аби сніги
захистити кордоном тонких неподільних ліній,
він ховає в долонях нестертий ніким загін,
щоби скрип олівця наче сніг під ногами вимерз
і не видав допитливим цівкам чужих очей,
що стрекочуть у спину (і час заповзає в скроні),
він веде мене за руку -- й кров попри нас тече
і неначе морошка затерпло у нас холоне.

І тоді я вже знаю, як щойно прибулий сніг
перетворить цей всесвіт занадто близьких галактик
на розсипчасті зорі -- і небо впаде до ніг,
і тримаю його і шепочу, що все в порядку.

Він вимірює відстань -- скорочую серця крок,
він довірливо лине -- стаю надчутливим звіром,
що полює на тишу й чекає на свій курок,
на курликання черг, що за кілька секунд завиють.

І тримаю в руці, наче пір'я легке, кільце,
і знімаю його, наче надто важку каблучку,
і роблю кілька кроків, щоб легше кінець-кінцем
серед загнаних тіл вибухати зі сміхом рвучко!

Відкидаючи руку -- затерплу, як спів без слів,
сподіваючись марно (його не зачепить хвиля),
поки він ще не знає, що він понад смерть любив,
поки я ще так вірю, що я понад смерть любила.

...

Поки теплі галактики сяють в його очах,
а сріблясті сніги ще в собі не ховають зорі,
ми тримаємо за руки, наче дитину, час
й переносимо через провалля слідів прозорих.