Богдан

          Salus patriae suprema
         lex.
         
          "Zwei Dinge sollen
          Kinder von ihren Eltern
          bekommen: Wurzeln und
          Flugel"
          (Johann Wolfgang von
          Goethe, 1749-1832)

Це було давним-давно,
Коли землі рідні
Підстеляли мов рядно
На чужій обідні.
Коли правда і закон
Жили так далеко,
Мову з вірою ділили
Боляче й нелегко...


Чорнобривці розквітали,
Землю сонечком вітали,
Серцю втіху дарували,
Всіх красою чарували.
У віконцях божий день-день,
А у сінях чути дзвень-дзвень...
Щастя з ранку туп-туп
Та й у двері грюп-грюп.


У Суботові в родині
Народилася дитина,
Богом даная перлина,
З гучним голосом хлопчина.
У оселі свято грає,
Двері щиро відчиняє,
Люд до хати зазиває,
Величає,пригощає,
Гучно дзвони бубонять,
Не дають малому спать.
А народжений лежить,
Посміхається,гулить,
Очі ясні відкриває,
Рученята підіймає
І своїм батькам на втіху
Гордо дивиться під стріху.
Мати щастя боронить,
Наче горлиця тремтить,
Хвалу Богу посилає
Та колиску обіймає.
Сльози в батькових очах :
-Нехай вдалим буде шлях!
Добре,синку,тобі жити!
Наче сонечку світити!
Силу й славу не згубити!
Землю рідну боронити!
Бог тебе дарує нам,
І віднині ти - Богдан!


Казав так Михайло Хмель,
Сотник козаків,кремень.
Дужа,впевнена людина
І хоробра,і кмітлива,
Гордий та вельможний пан,
З козаків він родом сам.
Слово мовить дуже складно
І дотепно й завжди ладно,
Хутор справно догляда,
Праця всюди розквіта.
Чемний,ввічливий,уважний,
Шляхта з ним також поважна:
-Як Хмельницький обіцяє-
Діло буде!Справу знає!
Трударі за ним стіною,
Він стоїть за них горою.
Батьком любо нарікають
І від серця поважають!
Жінка в нього працьовита
Миловидна й родовита.
За походженням сама
Донька гетьмана вона,
Гетьмана війська справного Запорозького,славного.
Ну а що вже господиня,
Так про це вже мова лине.
Тільки ступиш на поріг,
Вже й узвар тобі й пиріг,
Все смачне та з пила,з жару!
І горілка для запалу!
Наче бджілка молодиця,
Швидка,чисто блискавиця, 
Снопи в полі хутко в'яже,
Слова прикрого не скаже.


В отакій собі родині
Народилася дитина.
В небі зірка засвітилась,
Душа нова освятилась...
Ти ж рости,малий Богдан,
Будешь втіхою батькам!


Ох ти ж,сонечко,ясне сонечко,
Поглянь ріднесеньке у віконечко,
Життя сяйвом розбуди,
Щастям долю освіти!
Полонини,сиві гори,
Неосяжнії простори
Теплом своїм обійми
І квітучі килими
Не минай на втіху хмарам,
Бо землі цього замало.
Їй так прикро бідувати,
Від чужинців горювати,
На колінях присягати
І покірно дожидати
Чи то вирока,чи волі,
Щедрості,а може й долі
Від скупих чужих хрестів,
"Благодійливих" панів,
Що за славу та за вдачу
Згодом так тобі віддячать,
Що забудеш,хто ти є?
І віддаш усе своє
За безцінок і за право
Існувать тому,що стало
Вже давненько не твоє!
Отаке ж то в світі є?!



День та ніч минають,
Роки пробігають,
Хвилі ж Дніпра грають,
Долю підгоняють.
В Чигирині вже Михайло,
Працює багато,
Вийшов отаман із нього
Справний та затятий.
Син Богдан уже дорослий,
Парубок рішучій,
Невгамонний,запальний,
На слово колючий.
І кмітливий,і хоробрий,
Шаблю ж як тримає!
Та й Колегіум у Львові
Його відмічає.
Хоч отримав він освіту
Серед езуїтів,
Серце його Батьківщині
Жадає служити.
Змальства хлопець поважає
Казацькую славу,
Не боїться він у шляхти
Впасти у опалу.
Дідів своїх,гетьманів,
Вдячно пам'ятає,
Долі кращої народу
Від душі бажає:
-На колінах не стояти
Козацькому роду!
Голови нам не схиляти
Нікому в угоду!
Бо є правда і є сила,
Що людей єднає-
То земля наша чудова,
Що краю не має!
То ліси наші і гори,
І Дніпро,і кручі,
То серця наші відверті
І лани родючі!
То є мова наша мила,
Від Бога співуча,
То є праця наша славна,
Від душі ідуча!
То є наша Україна,
Що завжди єдина,
То є рідная родина,
Ніким неділима!
У Богдана вдача славна,
Роки молодії,
Хватка добра,праця справна,
Та ще й грамотій він.
Люди тягнуться до нього,
Слухають уважно,
На посаді писаря
Він до всіх поважний,
З серцем завжди розмовляє,
Залюбки порадить
І грошима допоможе,
І в суді уладить.
Батьки ним пишаються,
Виростили сина!
Слава гетьманського роду
Даром не загине!
Цей хлопчина вже не зрадить,
За спини не стане.
Буде правдою служити,
Пам'ять не зів'яне!


Проміж цього,неспокійно
Навкруги жилося.
Польщі із османами
Ох,важко прийшлося!
Завелися за Молдову,
Ну владу ділити,
А простому козаченьку
Гірку треба пити.
Не минула важка доля
Також Чигирина,
Проводжала у похід
Мати батька й сина.
Заливалася сльозами,
Міцно обіймала,
Чоловікові на груди,
Немов квітка впала:
-Чую,милий,відчуваю,
Що в останне бачу,
Вірь,що я тебе кохаю,
Молюся за вдачу!
Сина нашого Богдана
Збережи,благаю!
Доля наша,серце наше
То є він,ти знаєш!
На коліна мати стала,
Руки цілувала.
-Повертайтися соколи! -
Все Бога прохала...


Вітер гув,дерева гнулись,
Сонце закотилось,
А земля від жаху й болю
Кров'ю аж умилась...
Так стогнала ріднесенька,
Сумно,довго вила,
Лише шаблі все співали,
Голови летіли.
Крики,стогни,хрипи,
Все стіною стало,
Скільки ж наших козаченьків
На світі не стало!
Поклали голівоньки
За Польщу та панство,
А родини їх чекають
В голоднім убранстві.


Бились довго,чуби змокли,
М'язи аж скрутило,
Поглянув Богдан на батька:
-Відкіля ж ця сила!?
Старий козак не спинявся,
Шабля мерехтіла,
Душа грала,ніби скрипка,
Доля аж тремтіла!
Ой,козаче,що ж ти коїш,
Нащо ж тая слава?
Щастя собі не придбаєш,
Лише Польщі право!


Під Цецорами зустрілись,
Турків привічали,
Так вжеж довго й важко бились
Та долі не мали!
Відвернулася триклята,
Спину показала,
Розкидала всіх по полю,
З смертю загуляла.
Риготали дві товарки
Гучно,смаковито,
Чорних воронів ззивали
Зично й гордовито.
То вже втіха,то вже щастя
Для сумного пір'я,
Оком кинеш - мертвечина,
Горе на подвір'ї.


Схилився Богдан до батька,
А старий не диха,
Змокла кров'ю вишиванка,
Шабля з грудей вийшла.
-Чуєш татко,чуєш татко!? -
Застогнало серце,
А з-за спини турки вже
Спіймали у сильця.
-Гей,козаче,підіймайся,
Вже відвоювався!
У нас тобі буде краще!
Бач,в живих зостався.
Народився у сорочці
Мабуть ти,хлопчина,
Будеш працювать в Султана,
Видно,що є сила.
Та не зиркай так,не зиркай,
Схиляйся додолу,
Та й яка тобі різниця
Кому лизать поли!
Підстелявся під поляків
З самого дитинства,
Бидлом був для них ти змальства,
І для нас ти - свинство!
То ж подякуй ото Богу,
Що Султан не стратить,
І працюй від серця,чуєш,
Доля платить з гаком!


У Босфорі води темні,
Сумні,як примара,
Туга лине понад ними,
Немов чорна хмара.
Сіре сонце,сіре небо,
Вдача закотилась,
В казематах серця стогнуть,
Віра засмутилась.
Очі дивляться на небо
Крізь заліза грати:
Де ж та рідная земелька,
Де ж ту втіху взяти!
Де ті лани,де ті гори,
Де ті полонини,
Де ліса кремезні,
Де садки та млини?
Де Дніпро співучий
З Россю заблукали,
Де рожеві мальви
З тином загуляли?
Де калина хилиться
До самого броду,
Де дівчина червоніє
Серденьку в угоду...
Думи лише,немов птахи,
Летять проміж грати
В Україну любу прагнуть,
Їх не прив'язати..
Поки живе серце в'язня,
Живуть його мрії,
І ніяка сила чорна
Нічого не вдіє!
Б'ється серце - воно любить
Відверто і міцно,
І ніщо його не згубить,
Бо любов та вічна!
До батьків і до народу,
Та до Батьківщини,
До пам'яті своїх пращурів
Та до доньки й сина!



Тихо,тихо на подвір'ї,
Нікого немає,
Лише матінка самотня
В вікна виглядає.
Душа її так страждає,
Посивіли коси,
В руках хусточку зминає,
Не вгамує сльози.
Чоловік та син в поході,
Поляки погнали,
Серденько з грудей жіночих
Без жалю вийняли.
Розірвали бідолашне
Та й на дві частини,
Коли одної не стане,
Інша теж загине.
Ох,ти ж милая матуся,
Спокою не маєш,
Вночі й вдень турбуєшся,
Діточок кохаєш.
Ніби птаха-горлиця
Все до неба кличеш,
З розпачем,з надією
Жалісно курличеш.


Закотилось сонечко,
В річці утопилося,
А нещадне горечко
Вжеж не забарилося...
Рідні хлопці-козаченьки
На поріг з'явилися,
Шапки з голів познімали,
Слізьми очі вкрилися.
-Не гнівайся,господине,
Та збирай всі сили,
Загинув наш славний Хмеле,
А сина схопили,
Схопили трикляті турки
Та й міцно зв'язали,
Зкрутили козаку руки
Та й в полон погнали.
Ой,скільки ж нашого брата
У тім бою впало,
Під Цецорами земелька
Вся червона стала.
Ти ж тримайся,матінко,
Вдача - вередлива,
Назбираємо грошей,
Викупимо сина!
Збережемо ми Богдана,
Так всі порішили.
Нехай Хмелю земля пухом!
За майбутнім - сила!
Син у тебе - хлопець справний
І козак від Бога,
І сміливий,і людяний,
В ноього є дорога!
Є майбутнє і є вдача,
Повага громади.
Справа батька не загине,
Богдан наш не зрадить!



Вечір...Сонце у Босфорі
Топить в'язнів мрії
Про ріднесеньку хатину,
Що серденько гріє,
Про степи,гаї без краю
Та про полонини,
Про дівчину синьооку
Й вишиванки милі.
Де ж той Бог,
І де та правда,
Мабуть заблукали,
У палацах багатіїв
Добре загуляли.
Для бідного козака
Часа в них немає,
Лише злидні,смерть,ганьба
В вікна заглядають.


-Працюй,бидло,скотиняко,
Та лоба не морщи,
У нас тобі буде краще
Ніж у пана в Польщі, -
Кожен день гигочуть турки,
Батоги шикують
Та по спинам бідних в'язнів
Вдало так смакують.
Каменюки тягнуть м'язи,
Спокій тільки сниться,
Кайдани,неначе пісня,
В чорта колисниці.
Дзвенять кляті,серце крають,
Кнути підганяють,
Кров у жилах закипає,
Горе й сум гуляють.
Почекайте,"добродії",
Почекайте милі,
Козака душа жива,
Ще ви не згубили.
Диха важко,стогне гучно,
Боляче страждає,
А в очах його вогонь
Яскраво палає!
Пекло навіть зазіхає:
-Де взялась та сила,
Що у тілі на погості
Іскри запалила?!
Горить полум’я свячене,
Горить - не згасає,
Воля кріпне в козаченька,
Мужність прибуває!
-Не падайте,брати,духом,
Ще не вмерла вдача!
Повернемось в Україну
Буде всім їм здача!
Отоді вже бусурманам
Нічого чекати!
Не забудемо принижень,
Ні знущань,ні грати.
Обіцяю,якщо вийду
Я з цього полону,
Не знатиме жоден козак
До Польщі поклону!
Не будемо бідувати
Та шукати долі,
Маємо в руках ми силу
І здобудем волю!
Нехай важко,скрутно буде,
Треба гартуватись,
Підіймати прапори,
В табори збиратись.
Всіх,хто любить Батьківщину
Й не тремтить за шкіру,
Обіцяю залучити
До правого діла!
Бо немає в світі щастя
Більшого ніж доля
Скласти голову за волю
На рідному полі!
Скласти голову за мрії
Діточок веселі,
За майбутнє України,
Мир в рідній оселі! -
Так казав Богдан,син Хмеля,
Дивився відверто,
Височив неначе скеля,
Голос гучний,впертий.
Так кував залізо-слово,
Духу вистачало,
В серцях в'язнів-козаків
Віра розквітала:
-Ти кажи,кажи,Богдане,
Розбуди повагу
У народа вперш до себе,
І тоді відвага
Не примусить всіх чекати,
Незабаром й вдача
Розламає долі грати
Та щиро віддячить!



Пахнуть медом стиглі груші,
Сонце плута в листі,
І калина,файна пані,
В червонім намисті
Стоїть собі біля броду,
Взяла руки в боки,
Хороводить навкруги
Визріла осока...
Соняшники по садибам
Голови схиляють,
Як дбайливі господині
Ввічливо кивають.
А білесенькі хатини
В садочках блукають,
Які морем зелені
Простір прикрашають.
Гори з темними лісами
Гордими шатрами,
Заручилися довіку
Разом з небесами. 
А барвисті кольори
Полонин так личать
Цьому раю на Землі,
Цьому краси краю,
Що щедротами ланів
Душу надихає.


Йшов Богдан по полю,
Жито дозрівало,
Щира козака душа
Голосно співала!
Садки шелестіли,
Птахи щебетали,
А шовкові трави
Ноги сповивали.
Річки добра прохолода
Стигла й смаковита
Зустрічала парубка
Щиро та відкрито.
Тіло освіжала,
Плеском привітала,
Кришталевим струменем
Ніжно обнімала.
Всі турботи разом
Одним махом змила,
Віру із надією
Знову розбудила.
Біля броду дівчина
Низенько вклонилась,
Вибилося з коси пасмо,
Красуня знітилась.
Очі дивні мигдалеві
Звабливо блищали,
Щоки від рум'янця
Маками палали.
На сорочку листя
З саду причепилось,
І калини гілка
В стрічках закрутилась.
Ніби намальована,
Сонечком заквітчана,
Посміхалась щиро,
Лагідно і ввічливо.
У Богдана серце
Ожило,заграло,
Переймалось голосно,
Навіть щебетало.
Йшов і оглядався
Він усе до броду,
Знав,що вже не зможе
Забути цю вроду.
Ганна спалахнула,
Наче промінь стала,
В річку задивилася,
Спокою не мала.
Підхопила кошика
І мерщій від броду,
Хвилювання з розумом
Вже не знайдуть згоду!
Бігла крізь осоку,
Хустку загубила,
Душа тріпотіла,
Наче лист тремтіла.
Ноги,ніби крила,
Принесли додому,
Серденько ж так билося,
А не чула втоми.
-Що з тобою,донечко?-
Мати турбувалася.
-Може з лихом-горечком
Клятим зустрічалася?
Може хтось погрожував,
Або волоцюги
Часом настращали,
Повно їх усюди!
Світ такий жорстокий,
А щастя далеко,
Душу молоденьку
Загубити легко!
Стережися,ластівко,
Заздрощів,користі,
Не шукай,ріднесенька,
Втіхи у намисті.
У покої багатіїв
Доля заглядає,
Та кохання і повага
Рідко там бувають.
Пам'ятай,моя дитино,
Що на цьому світі
Честь та совість - найдорожчі,
Злотом не купити!
Не купити,моя доне,
Добрую родину,
Землю пращурів великих,
Любу Батьківщину!
Скарби ці від Бога
З дитинства ми маємо,
І від кожного залежить,
Як їх доглядаємо.
У людяністі та праці
Душа розквітає,
А у злобі та безчесті
Святого немає.
Краще просту вишиванку
Кожен день вдягати,
Ніж шовкові хустки
У скринях ховати!


Так казала мати Ганні,
Ніжно пригортала,
А дівчина,ніби ружа,
Полум'ям палала.
-Ой,матуся,моє серце,
Моя ненька мила,
Рано-вранці біля броду
Парубка зустріла. 
Поклонився він до мене
Ввічливо,низенько,
І так глянув мені в очі,
Вкрав моє серденько!
Так дивився,так дивився!
Душа затримтіла,
Забрав спокій мій назавжди!
Що ж то є за сила,
Що не можу я забути
Хлопця біля броду.
Тільки очі закриваю -
Бачу його вроду!
-Не хвилюйся,моя люба,
Милая дитина,
Біля броду ти сьогодні
Щастячко зустріла!
Виросла моя Ганнуся,
Донечка маленька,
Бо кохання вже хвилює
Молоде серденько!
Вільно воно ходить,
Дозвіл не питає,
Ніби блискавка яскрава
Кожного вражає.
Це ж і є та сила,
Світу господиня.
І хто її має -
Той щастя пізнає.
Бо для нього пісня
Навкруги лунає,
І душа,мов скрипка,
Вночі й вдень співає!
А сади чудові
Кольорами кличуть,
І птахи так радісно
Й голосно курличать.
Все таке зворушливе,
Лагідне,чутливе,
Чарівне,духмяне,
Тепле та дбайливе!
Все то є кохання,
Милая Ганнуся,
Богу я вклоняюся,
За тебе молюся!
Обіймала мати доньку,
Міцно обіймала,
А сльоза солона
На щоці блищала...


Ось Богдан і повернувся
Додому з полону,
Все навколо рідне,
Без грат та запонів.
Матінка піклується,
Сина доглядає,
А на серці спокою
Аж ніяк немає.
Хлопці ж козаченьки
Ще в турків страждають,
Батоги по в'язням
Вночі й вдень гуляють.
Так знущаються трикляті
З його побратимів,
Що гаряча кров у жилах
Від болю аж стигне.
-Прийде час віддячу з гаком, Тримайтися друзі!
Шаблі наші підкоротять
Бусурманам руки.
Вони думають зломили
Слов'янську породу,
Розтравили проміж себе
Нечисті на згоду!
Ще немає тої сили,
Щоб душу згубила
У людини,що страждає
За священне діло!
Треба,матінко,збирати
Козаків на раду,
Послухати добре слово,
Почути пораду.
Покумекати всім разом,
Як нам далі жити,
Щоб славетне ім'я роду
Та й не загубити!
-Любий синку,не турбуйся,
Відпочинь ще вдома.
Від в'язниці й каземату
Не зійшла ще втома.
-Ні,матуся,вибачайте,
Час не дожидає,
Від шахраїв,кривди й болю
Спокою немає.
Як таке можливо,
Щоб в своїй країні
Трударі не мали право
Випрямити спини.
А чужинці шикували,
Жили-жирували,
Та ще й гроші у бідноти
Нагло відбирали!
Щож воно за правда
У світі панує,
Що брати не знайдуть згоди,
А халуй - керує!
Що поляки й бусурмани
В Україні милій
Ходять як у себе вдома,
А козаки гинуть!
Може кров у нас погана,
Чи зараза в тілі,
Бо для шляхти є дорога,
А канави з пилом-
То є вдача українця,
Трударя від бога,
Крихти з долу для якого-
То вже допомога.
Досить голови хилити
Та чекати долі,
Підіймати треба шаблі
Й здобувати волю!


Солов'їну пісню
Птахи заспівали
Сонце з обрієм зустрілись,
Разом загуляли.
Річка жваво мерехтіла,
Води шепотіли,
У осоці качок крила
Втомлені тримтіли.
Від садків тягнуло медом,
Голову п'янило,
Ароматом трав духмяних
Навкруги все вкрило.
Ганна знов прийшла до броду, серденько так билось,
Задивилася на воду
Та від дум знітилась.
Всюди кольори чарівні
Та магічні звуки,
А як ніжно обіймають
Прохолоди руки!
На латаття - діаманти
Від краплин вологи,
Квітки ніби панночки,
Соромляться вроди.
Закриваються від зору,
Мабуть щось скривають,
Від людей кохання й долю
Жадібно ховають.
Нахилилася Ганнуся,
Руку простягнула,
А чаклунка-квітка
Раптом підморгнула...
-Почекай,красуня люба,
Бо впадеш у воду,
Я зірву для тебе квітку
Серденьку в угоду!
Оглянулась дівчина -
Богдан біля броду,
Дивиться приємно,щиро.
-Дістань! - дала згоду.
-Я для тебе,моя пані,
Якщо забажаєш,
Зірки з неба назбираю!
Ти мене ще взнаєш!
-Почекай!Швидкий який ти!
Зірки - забагато!
Як же в темряві дорогу
Я знайду до хати!? -
Засміялася приємно,
Дзвони заспівали.
-Ось,тримай,твоя латаття!
-Та цього ж замало!
-Розумію,бачиш вдруге,
Хто такий не знаєш,
Та душа моя страждає,
Полум'ям палає!
Кожен день ходжу до броду,
Щоб тебе зустріти,
Щоб побачити красу
Й голову схилити!
Я й не знав,
Що погляд здатний
Спокій зруйнувати,
Серце в грудях змусити
Гопак відбивати.
Очі твої,моє щастя,
Розум відібрали,
Тихо,лагідно,без зброї
У полон забрали!
Присягаюся,красуне,
Вік тобі служити,
Батьків твоїх поважати,
Діточок любити!
Я коліна прихиляю,
Одружитись прошу,
Так кохаю тебе,пані,
Забажай що-зможу!
Розведу руками гори,
Щоб не заважали,
Заквітчаю всі стежки,
Де ніжки ступали.
Вірність,люба,обіцяю
До самої смерті!
В щасті тебе я скупаю
Від щирого серця!
Рідна моя,доле моя,
Троянда чарівна,
Будеш в мене ти довіку
Жити,як царівна! -
Так гаряче,так запально,
Людяно й відверто
Казав Богдан слова свої,
Що дівоче серце
Зайнялося полум'ям
Кохання яскравим,
А в очах чутливі
Сльози заблищали.
Сором'язливо закрила
Руками обличчя
Й тихим голосом сказала:
-Разом будем вічно!



Заручилися,повінчалися,
Ніби серцями обмінялися,
Один одному в очі дивилися
Та від щастя обидва світилися.
Голубками весь час воркували
Та гніздечко своє сповивали.
Збудували будинок заможний,
Сам Богдан став господар вельможний.
Працював вночі й вдень він немало,
І добра,і тепла доставало.
Навкруги всі його поважали,
"Паном писарем" ввічливо звали.
Але щастя родини замало
Для Богдана давненько вже стало.
Не давало ні їсти,ні спати
Горе люду,що,навіть,без хати
Спить під небом у панських степах,
Що давно у чужинців руках.
Кожен день зустрічав він бідноту,
Що виконує чорну роботу,
Голови ж бо підняти не сміє,
Шляхта навіть життям володіє.
Право тільки на білих листах
В канцелярських надійних кутах,
І це право читати не зможуть
Ті,для котрих і день і нічь-нежить,
А з дитинства їх доля-
Є знущання й неволя,
Існування в брудних батраках
І нестерпний та болячий жах.


Роки швидко,так швидко минають,
І про дозвіл вони не питають,
А життя,наче річка,тече,
І від горя ніхто не втече.
Сумом вкрита Богдана родина,
Захворіла кохана дружина,
Немов квітка ослабла,зів'яла,
Лише клята хвороба буяла,
Вона Ганну у ліжко звела,
Вже й ходити не може сама.
Діточок треба щеж доглядати,
Помічницю прийшлося найняти.
Чужа,звісно,не рідная мати,
Але треба упоратись в хаті,
Годувати велику родину,
Піклуватись про хвору людину
Та тримати навколо все гідно,
Бо шановні господарі,видні.
Пан Богдан і його вся родина,
Вісім діток та файна дружина,
Добру славу свою недарма
Серед люду тримають здавна.
Тепле слово та щирість у домі
Поряд з працею є тут законом.
Ніби рідних людей пригощають
Та від чистого серця бажають
Щастя,вдачі та кращої долі,
Допомога ж завжди наготові,
А для бідного добра порада-
Найважливіша в світі услада!


Ось й прийшла в цей будинок Гелена,
Швидка,молода і шалена,
Закрутилося все,заспівало,
Помічницею спрвжньою стала.
Хутко дівчина ця все смекала,
І пекла,і варила,і прала,
Наче пташка в оселі літала,
Щебетала,усіх привітала.
Господиню так щиро любила,
Ніби донька за нею ходила.
Тепле слово як гляне,то й скаже
І чуттєвим все поглядом зваже.
-Ой,яка ж вона добра та гарна! -
Завжди хвале дівчину ту Ганна,
І голубить її й обіймає,
Слів вразливих для неї не знає.
Хоч з дітьми незавжди добре ладить,
Але ж гарно порядок провадить.
Все є чемно і чинно у домі,
Йде звичайним буденним законом.
Тільки Ганна вже дуже слабка,
Бліде чоло,і немічна рука.
Тихо губи шепочуть слова,
Чоловік біля ліжка зітха:
-Що бажаєш,либідонько,ще?
Прикажи тільки,серце моє!
Сльози душать Богдана,та жах
Проступає крізь розпач в очах.
-Вибачай мені,ластівко,те,
Що не зміг врятувати тебе!
Очі Ганни й Богдана зустрілись,
Дивним сяйвом кохання світились!
-Не карай себе,соколе мій!
Шлюб у нас був щасливий такий!
Двадцять років кохання мені
Дарував ти всі ночі і дні!
Це дорожче усього на світі,
Подивись,які гарні в нас діти!
Серце з миром моє затиха,
Тільки мріє про одне душа,
Дай же слово,мій любий,мені,
Коли минуть скорботні дні,
Не забудеш про нашу родину,
Візьмеш добру й порядну дівчину,
І нехай все,як треба іде.
Пам'ять в серці куток свій знайде,
Ну а я вже із неба погляну,
Милуватись й пишатися стану,
Як щаслива родина моя,
В вічнім спокої буду і я!
-Рідна пташка моя,зачекай,
В світ чужий ти сама не літай,
Залишайся ще тут на землі,
Бо не встиг я сказати тобі,
Що коханню не лічені дні,
І назавжди у мене в душі
Тільки ти,моя горлиця,ти!
Богом дана єдина свята,
Богородице долі моя!
Ганна поглядом всіх обвела,
Діточок тепло так обняла:
-Як же буду без вас сумувати,
Мої сонечка,мої зернята!
Тата слухайте і поважайте!
Треба йти вже від вас,вибачайте!
Тихо,довго та сумно зітхнула,
Рука з ковдри додолу ковзнула...


Горечко,тяжке горечко,
Задивилося у віконечко,
Душа добра зі світом прощалася,
Перед Господом причащалася.
Жила чесно,кохала та вірила,
Працювала,чекала та мріяла,
Діточок народила й ростила,
Кривду,біль ворогам всім простила.
Ніби свічка яскрава палала,
Тепло й сяйво своє дарувала,
Та скінчився свячений вогонь,
Випав хрестик з холодних долонь...
Тільки пам'ять довіку жива,
Зберігає найкраще вона.

 

Ох ти ж,ненько Україна,
Душа моя мила!
Як же ж тебе,ріднесенька,
По світу носило!
Як кидало,розривало,
Серце витягало
Та останню вишиванку
З плеченят зривало!
Мови рідної цуралась
І поклони била,
Лише успіху й поваги
Та й не заробила!
Працьовита,не ледача
І красою пишна,
Тільки дуже нерішуча,
Від цього все й вийшло.
Все вагаєшся,чекаєш,
Щиро присягаєш,
Ворогів від друзів
Важко відрізняєш.
Обібрали тебе вдосталь,
Голову схилила,
Але ж розум ще ж ти маєш,
Його ж не згубила!
Підіймайся,моя люба,
Щира і співуча!
Розгуляйся так,щоб в серці
Закрутилась буча!
Щоб зависники страждали,
Та сусіди мліли,
А у ворогів триклятих
М'язи аж тримтіли!
Загуділа,щоб земелька
Від твого запалу,
І щоб спокою та вдачі
Стало вже замало!
Щоб почув весь світ те горе,
Що віками зріло,
І щоб слава твого люду
Навкруги гриміла!



Тихо,сумно у містечку,
Вечір йде до хати,
Крилом темним укриває
Так,що розібрати
Важко тіні по закутках,
Вогники у вікнах,
Сподівання та зітхання
Поруч з томним світлом
От вечеря вже минула,
Діти вгомонились,
Святих лики у покоях 
Свічками світились.
Сидів довго біля столу
Богдан нахилившись,
Тримав голову руками,
В темряву дивився.
Раптом щось зашелестіло,
Спокій зруйнувало,
Полум'я захвилювалось
Та й затанцювало.
Образи з іконок
Пильно придивлялись
До дівчини постаті,
Що за піч ховалась.
-Чом не спиш,Гелено?
Невже захворіла?
Вночі й вдень працюєш,
Звідкіля ж та сила?
-Що Ви,пан Богдане,
То мені є щастя
Бути поряд з Вами,
Вигнати напасті.
Чути Ваше слово,
Дивитися в очі,
Мріяти про новий погляд
До самої ночі.
І лягати спати
З одною метою,
Щоб раніше встати
І ввійти в покої,
Де зустрінусь знову
З серця сподіванням,
Яке є для мене
Господа бажанням.
Не коріть,благаю,
І не відвертайтесь,
Бо я Вас кохаю,
Вірте,не цурайтесь!
Кинулась стрілою
Та на груди впала,
Так Богдана обняла,
Так поцілувала.
Палкими вустами
Душу підпалила,
Тіло лихоманкою
Раптом затрусила.
Стеля довго колихалась,
Образа тремтіли,
Правда з кривдою ховались,
Бо все розуміли.
Ох,Гелено,розбудила
Ти в Богдана силу.
Біда його збунтувалась,
Наче вовк завила,
Птахом в грудях переймалась,
Гучно голосила,
Розривалась,сподівалась,
Пощади просила.
-Думав старий вже,ніколи
На дівчат не гляну,
Після смерті жінки
Серце не відтане.
Що ж воно то коїться?
Якже лихо сталося?
Серце розбентежила,
І принада вкралася.
-Не кори,мій голубе,
Ти себе ніколи.
То моє кохання
Зруйнувало гори!
Зруйнувало гори,
Річки розбудило,
В водах яких щастя
Й насолоди сила!
Ніжними словами,
Юною красою
Я затьмарю смуту
Поруч із тобою!
Подарую ласки,
Поцілунки щирі,
Від яких розтане
Льод в твоїй родині.
Обійму так міцно,
Як ніхто не вміє,
Щоб твій подих вічно
Силою був змірян.
Пробуджу натхнення,
Віру та надію,
Радість обіцяю,
Іншого не смію!
Сонце моє ясне,
Ти мій оберіг,
Все,що в світі маю,
Все до твоїх ніг!-
І дівчина раптом
Впала на коліна,
В розпачі і соромі
Сльозьми поли вкрила.
-Вірю,що кохаєш,
Очі все сказали!
Але,чому ж пані
На коліна стали.
Честь у нашім домі
Завжди поважали,
Кривди та зневаги
Вжеж не дозволяли.
Підіймайся,дівчино,
Не цурайся долі,
Будеш господинею
Віднині у домі. 
Дякую за почуття,
За чарівну вроду,
І за те,що за дітьми
Немов рідна ходиш.
Мою Ганну милу
Ніхто не заміне,
Але чую,що в душі
Тепло струмком лине,
Коли поруч ти стоїш,
І твій погляд бачу,
Коли голос твій тремтить,
Мов дзвінок на вдачу.
Може щось не те кажу,
Зрозумій,прохаю,
Жити будеш добре,
Це я обіцяю!
Тільке завжди пам'ятай:
Батьківщина - перша,
Честь із правдою - вівтар
У моєму серці!
Казаченьків привічай,
Як братів по крові,
Діточкам же не жалкуй
Тепла та любові!
Вибачай,не часто я
Вдома буду спати,
Доля сотника - похід,
А твоя-чекати!

Чули все це образа
Та свято мовчали,
Лише свічки по кутах
Сльозно сумували.
Вогонь палко мерехтів,
Промінь хвилювався,
Горе з щастям вийшли в двір,
А розпач зостався.


Життя знову потекло
У файній оселі,
А в сусідів завелись
Балачки "веселі".
Хто корив Богдана,
А хто кляв Гелену,
Але ж сумно не було,
Чутки йшли скажені.
Гомоніли:дівка та -
Полька родовита,
Врода - справжнє зілля,
А кров - ядовита.
Як погляне - серце мре,
Тіло ж кам'яніє,
І з душі вона візьме
Все,чим володієш!
Байка швидко досягла
Кожного куточка,
Лихоманкою тряслась
В багатьох сорочка.
А весна тоді прийшла
Пишна та квітуча,
Земля файно розцвіла,
Буде рік родючий!
Богдан вдало керував,
Сотник він був славний,
Часто з дому виїжджав
Далеко по справам.
Гуртував людей здавна,
З Січчю добре знався,
Та не йшла з думок війна,
Як не сподівався.
Куди кине погляд свій -
Серце з грудей рветься.
Кривда,туга,розпач,біль,
Горя річка ллється.
Бідний бідного веде,
Бідним й поганяє,
Шляхта тільки і живе,
Право й землю має.
"По-сусідські" вже здавна
Пан Чаплинський зирка:
-Дуже гарна в Вас земля!
Й дівка - файна,видна!
Богдан оком не повів,
А душу скрутило,
Бо з Чаплинським він здавна
Вже не знає мира.
Ще в Колегіумі пан
Підлістю пишався,
Слизький вуж,нахабний хам,
Ось чим відрізнявся.
Помсти польський пан чека,
Бо до труни буде
Вус відрізаний його
Колоти у губи.
І Богдан - вина тому,
Він посмів зрівнятись,
Свою правду довести
Та ще й посміятись!
Виграв сварку гострий ум
Та гаряче серце,
Це ж Чаплинський не забув,
Здача буде з перцем!


День за днем життя тече,
Сподівання,мрії, 
Щастя навіть загляда,
Дарує надії.
Хтось під шляхтою сидить,
Шию гне додолу,
А хтось служить,наче пес,
Тріщать дранки поли.
-То ж Варшава!То ж бо є
Вищая культура!
А хохляцьке - це ж своє!
Наша пика-дура!
Кому гепнуть по зубам,
Той до Січі їде,
Б'є у груди:"Я тут пан!
Не дозволю кривди!"
Вже багато завелось
Тих,хто від Європи
Юшку з кров'ю попоїв,
Добра з ядом втропав.
-Соки вижмуть всі з душі,
Ще й притрусять пилом,
Що не дій,а все в багні,
Й не для тебе мило!
Все частіше в хуторах
Балачки про згоду:
-Зберемо своїх вояк
І покажем"вроду"!
Думки вночі й вдень летять,
Наче птахи в вирій,
Не дають Богдану спать,
Набирають сили.
Вдома тіло,а душа
Вже давно у полі,
Все кумекає вона,
Як здобути волю.
Неспокійно навкруги,
Що тримать спідницю,
Треба воїнів збирати,
Бою треба вчитись!
Ось і цього разу вже
Тиждень,як в від'їзді,
У Гелени серце мре,
Щоб чогось не вийшло.
Каламутно на душі,
В вікна виглядає,
Забарився чоловік,
Спокою немає.
Раптом галас у дворі,
Крики, діти плачуть.
Вибігла мерщій вона,
Щож воно то значить?!
Пан Чаплинський на коні,
Всюди його люди,
Син Богдана на землі,
Шаблю тичать в груди.
-Схаменіться,Боже мій,
Не чіпайте хлопця!
Він же зовсім ще малий!
Чи немає серця?!
-Відлупцюйте його так,
Щоб навіки взнав,
Хто-господар,хто-батрак!
І хто польський пан!
Щоб до смерті пом'ятав,
Як треба вклонятись,
Коли їде шляхтич-
До землі схилятись!
Чого зиркаєш,звіря,
Виродок триклятий,
Батько твій Богдан здавна
Ворог мій заклятий!
Даніель Чаплинський вмить
Вихопив нагайку:
-Не жаліти йоги,бить
Так,щоб стало жарко!
Засвистів нещадно кнут,
Хлопченя завило,
На спині червоний кут
Доля накреслила.
Пес зарублений лежав
Біля купи сіна,
Півень шалено горлав,
Курки голосили.
Грабували цілий день,
Дітей пов'язали,
А Гелену та людей
З подвір'я погнали.
Зацькували,як худобу,
Батоги свистіли.
-Хмеле,ось тобі урок!
Щоб знав,чия сила!
Гарцювали  на конях,
Нещадно все били,
На подвір'ї - справжній жах!
З смаком розтрощили!
Засмутилася земля
Від такого пилу,
Вмилась кров'ю трударя,
В горі затремтіла...
Відмічали довго ще
"Подвиг" свій поляки,
Свиням вдягли вишиванки
Й затягли колядки.
Від горілки у "вояк"
Животи зкрутило,
Так горлали,гиготали,
Що собаки вили.
Пан Чаплинський веселився:
Гарна вдача-пані,
А душа його палала-
Красуня в капкані!
-Я,Гелено,привітаю
Тебе у палатах!
Кров твоя шляхетна,рідна!
Мешкай тут з розмахом!
Пані справжня з тебе вийде,
Вродлива й кмітлива,
У покоях моїх взнаєш
Справжню царську силу!
Будеш серце - королева,
Зацвітеш,мов квітка,
І забудеш про Богдана,
Бо воно є бидло!
Для тебе красуня,
Пісня лебедина,
Даніель не пожалкує
Ні грошей,ні чину!
Все під ніжки кину,
В золоті скупаю,
Заживеш богинею
І горя не взнаєш!
Вночі й вдень дивитимусь
На твою я вроду,
Господу молитимусь
За таку нагоду.
Ось,моя володарка,
Все твоє віднині! -
Затремтів Чаплинський,
Гроші задзвеніли.
Сипалося золото,
Тренькали прикраси.
-Все для тебе,янголе!
Довіку не зраджу!
І на цьому вівтарі
Бліда,мов примара,
Серед помсти і добра
Гелена стояла.
Слова не сказала,
Оком не моргнула,
Як пилюку золоті
Із чобіт струхнула.
Гордо відвернулась
Та з покоїв вийшла.
-Я заради тебе
Навкруги все знищу!
Ти ж моя голубко,
Що зі мною коїш!
Доля діє хутко,
Її не здогониш!



Правда,кривда,щастя,
Горе та невдача...
Хтось сьогодні виграв,
А хтось гірко плаче.
Злидні когось доїдять,
Дехто з жиру лусне,
А в коханні-або князь,
Або з'їхав з глузду.




Степ із вітром бубонить,
Простір привітає,
Шляхом кіннота летить,
Клубом пил здіймає.
Хто ж то перший на коні,
Наче справжній птах,
Шабля мерехтить в руці,
Блискавка в очах.
Серце б'ється,як набат,
Біда хижо виє,
Йде козаче полювать
На лютого звіра.
Правду думав він знайти,
До суду звертався.
Чи забув,що в Польщі він
Байстрюком зостався.
Чекав,служба та звання,
Що здобув з роками,
Допоможуть - то ж брехня,
Кривда з вітряками!
Що не вдіє польський пан,
Завжди буде правий,
А приниження й ганьба-
Козаку приправа!

-Так було воно здавна
Терпимо ці муки!
Лише зброя і війна
Нам розв'яжуть руки!
Зможем вільно дихать ми
І здобудем правду!
Так підтримайте ж брати!
Завдамо їм гвалту!
Запалає хай земля
В шляхти під ногами,
Щоб тікали вороги,
Й спини батогами
Розмальовані були
Від щирого серця,
Бо знущаються вони
Довго з нас і з перцем!
Жив і чесно працював,
Від крові цурався,
Думав,що закони взнав,
Вірив їм,навчався.
Стверджував,що розум всі
Подолає гори,
І угода - краще ніж
Цвинтарю поклони.
Сподівався миром жити,
Людей боронити,
Але ж бачу,правду так
Нам не захистити!




Очі горіли,м'язи тримтіли,
Гнів,біль та помста
Зійшлися в цей час.
Люди кричали,коні хрипіли,
І вже ніхто не затьмарив той глас!
Річка із горя,розпачу й зради
Шалено здригнула куточки буття,
І темнії води безчестя й неправди
Кипіли,гули та зміняли життя!




-Вірим,Богдане,кожному слову!
Розум твій ясний,і міцна рука!
Веди нас,наш соколе,знайдем дорогу!
Повернемо землю свою навіка!



-Досить козаче,не стій на колінах,
Віру свою,наче прапор здіймай!
Разом ми сила,могутняя сила,
Праця і мужність відновлять наш край!

Шаблю тримав,а мріяв про щастя,
Яке ж воно є на цій грішній землі,
Люба родина,забуті ненастя,
Може бажання таємні свої.
Сонце пекуче в обличчя світило,
Вітер без жалю сорочку зривав.
-Та невже ж на світі правда є сила,
А зброя вирішує,як жити нам!
Свистіло повітря,та коні іржали,
Душа вилітала з гарячих грудей.
-Ох,воля і розум,це вас нам замало,
Це ви є майбутнє для наших людей!
Нехай все палає вогнем,не зійду я
Зі шляху,що доля дарує мені,
Гідність країні своїй поверну я,
Правду і право дам рідній землі!
Щоб вже не тремтів наш господар від болю,
Приниження й кнут він навіки забув,
І рідную мову,і віру,і волю
Він дітям своїм урочисто здобув!


Зоряні ночі,чарівнії ночі,
Скільки натхнення й чаклунства у вас,
Ковдри з туманів на плечі дівочі,
Трави шовкові з блиском прикрас.
Роси розкидали щиро та рясно
Свої діаманти на дивний килим,
Духмяний,квітучий,прекрасний,
Єдиний яскравий такий!
А скільки в вас співу,чудового співу,
Мелодія ніжна,тихенька,проста,
Раптом зростає,мов хвиля,
Турбує,теплом обійма,
Надією щиро нас манить
Та серце без жалю вийма,
І більшого щастя на світі
І кращої долі нема!



Дзвенять дзвони зично,
А музики грають,
Пан Чаплинський пишно
Весілля справляють.
Весь палац заквітчаний,
Троянд ціле море,
Тільки щастя не гуляє
В ціх пишних покоях.
Наречена не весела,
Бліда,сумна,тиха,
В вікна когось виглядає,
Здається не диха.
Гості дивляться на неї,
Роззявили рота,
А Чаплинський виступає:
-Ось від Бога врода!
Тож прикрасила мій замок
Троянська Гелена!
Гляньте,янголи літають,
А вона - священна!
Підійшов пан гордо
І вклонився чемно:
-Я пишаюсь Вами,
Моя наречена!
Серце в моїх грудях
Птахом сизим б'ється,
Бо вельможна пані
Зчарували серце!
Врода Ваша-сонце,
Світе,засліпляє,
І життя без неї
Для мене немає.
Йдеш-пливе либідонька,
Руки-крила білі,
Повернеш голівоньку-
Душа в тілі мліє!
Мовив так Чаплинський,
Вуса аж тремтіли,
А в Гелени думи
Далеко летіли...


Летіли за обрій,
За білії хмари,
Плекали надію,
Химернії сни.
Жіночі жадання-
То справжні примари,
Ніхто їх не взнає,
Таємні вони.
Нема їм закону,
Ще й вільні від влади,
В'язниці,палаци
Не втримають їх,
Бо крила - кохання,
Якому не вадить
Ні простір,ні час
На цій тлінній землі.


Тумани стелились над лугом низенько, Густішали,наче парне молоко,
Дрімали,схиливши чуби козаченьки,
Стомились в дорозі,що ж їх зволікло?
Що змусило всіх залишити оселі,
Нестися із вітром по грішній землі
І думки тримати не дуже веселі
Та шаблі точити до бою свої.
Вони пом'ятають той хутір розбитий,
Хлопчину у крові на голій землі,
Богдан біля нього сльозами умитий,
У розпачі виють старенькі жінки...
-Ой,синку мій рідний,прости свого батька,
Що вчасно не зміг захистити тебе
Від лютої смерті,від долі прокляття,
І час вже ніхто мені той не верне!
Піднявся Богдан із колін і здригнувся,
В очах запалали шалені вогні:
-Я слово даю,що сюди повернуся,
І правду і захист дам рідній землі!
Хто вірить мені,випрямляйтеся гордо!
Не будем хилити додолу чуби!
Зневага,біда та безчестя навколо,
Настали для помсти свячені часи!
Дивився у простір,а ніби у душу,
І слово його було наче набат:
-За віру,за гідність,за землю родючу!
Покажемо злодію,що воно ад!
Немає на світі нічого дорожче,
Ніж ненька,кохана й святая земля,
І де б ти не був і на що не спромігся,
Як край твій щасливий,то й горя нема!
Земля наша пишна,прекрасна і сильна,
Щедротами Боже її наділив,
І всі вороги та їх чортове сім'я,
Завжди домагатися будуть її.
То ж треба стояти нам твердо у полі,
Міцніти всім разом,бо ми є брати!
Кріпити свій розум,отримати волю
І всім довести,хто такі козаки!
Я знаю,хтось скаже:дитину убили,
Дружину угнали,зпалили майно,
А в кого ж усього цього не бувало?
У кожній сім'ї все це є і давно!
Терпіли,корились,на право зважали!
Служили,надіялись,правди чекали!
А що ми отримали всі?!
Знущання та лихо й зневагу,
Замучені горем жінки,
Сироти в сльозах,бідолаги...
Де вдача народу,майбутнє його?
Брехня й обіцянки нам вкрили чоло.
Вже досить вагатись,бо вихід в нас є-
То братство козаче,що силу дає!
А сила у нього велика,свята,
Спинити ніхто не посміє!
І помста вже буде страшенна така,
І недруги знайдуть свій вирок!





Ви бачили,як небо розквітає,
Як сонце прокидеється від сну,
Якими кольорами зустрічає
Чудову українськую весну!
Духмяним маревом садочки зеленіють,
Дерева звабливо до серця шелестять,
Земля на повні груди дихає,радіє,
А думи,ніби ластівки,летять.
Летять далеко,крила розправляють,
Ковток повітря додає життя,
Бажання й віра душі надихають,
Хвилюють розум і запалюють серця.
Квітневі фарби-що буває краще!
Птахи у небі,збуджені річки,
І кров у жилах,як окріп бурлящий,
Зімкнуті м'язи,мужні кулаки.


-Вже майже рік готуємось до бою,
Втомились шаблі,руки аж тремтять,
Зібралось військо,зброя наготові,
І вершники в кінноті теж не сплять.
Чекаєм слова,Гетьман,ми від тебе!
Що скажеш ти - на все готові ми!
Твій розум - наша зірка ясна в небі,
Наш провідник до славної мети!


Богдан окинув зором товариство,
Зняв шапку і вклонився до землі:
-Подяка за довіру,за думи ваші чисті, За відданість,брати мої святі!
Усі ми тут своєї неньки діти!
Вона страждає,всюди горе,жах,
Сердешна стогне,й біль той не згасити,
І нам дав Бог знайти для неї шлях,
Великий шлях до волі і до правди,
До звільнення від катів назавжди!
Він довгий і важкий,
Але ж цього він вартий!
І ми повинні гордо ним пройти!
Настав наш час,розправте свої плечі,
Тримайте міцно шаблю у руці,
Онуки й правнуки ніколи не забудуть
Цей день,що змінить все у їх житті!
Велике місто-Жовті Води,хлопці!
Так будьмо так,щоб ворог затремтів,
І Україна радісно дихнула,
І тягор із плечей її злетів!
Нехай паскуди в нори повтікають,
Від крові й болю вклоняться хрести,
А жінки наші вірно нас чекають,
Бо ми повернемось і мертві і живі!
До рідної землі прийдем з поклоном,
І рани наші заживить вона,
Козачим твердим й вірним словом
Запишемо в сторіччях імена.
Немає смерті,коли діло праве,
Немає болю,коли всім біда,
На нас чекає тільки добра слава,
Від лиха не залишиться й сліда!


Підняв він шаблю,сталь аж спалахнула
Вогнем таким,що боляче в очах,
Рука могутня навіть не здригнулась,
Де ділись сумніви,тривога,розпач,страх
Почався бій  упевнено і вдало,
Свистіла зброя так,що вітер зтих,
Йшли козаки стіною,наче хмара,
Хрипіли коні,і тікав,хто міг!
Де ж тая сила в людях народилась,
Співали м'язи,рвалися серця!
Земля ріднесенька так боляче тужила!
Ніхто не знав ні краю ні кінця!
В один страшенний бій усе зійшлося,
Скигління,стогни та шалений люд,
І кров, червона річка, розтеклася,
І пот зі смаком розбавляв той бруд.
Від пилу синє небо почорніло,
Без жалю час порвало на шматки,
На серці чи цвіло,чи вечоріло,
Світ білий зупинився навкруги!
-Ану ж бо,рідні,піддамо їм жару!
Нехай шкварчить під ляхами земля!
Ужеж зкуштують нашого узвару
Та й не забудуть ритму гопака!



Чуби вже змокли волі й правди потом,
Сорочки вітер рвав на прапори,
Вони справляли божую роботу-
Знімали тягар з рідної землі!
Священна справа із низьким поклоном
До всіх знедолених чужинцями родин
Зустрілася з таким церковним дзвоном, Який сягав до суті,до глибин.
Гуділи церкви пишно,урочисто,
Мелодія лунала навкруги,
І хмари розступились,сонце вийшло!
Зробили праве діло трударі!
Співай,Вітчизно,новим вільним співом!
Нехай почують мертві та живі!
Сторіччами рідненька голосила,
Настав твій час,зросли твої сини!
Загиблим-пам'ять,а живим є слава
І ода вічна радощів твоїх!
Встаєш з колін ти горда,величава,
Про діточок піклуєшся своїх!
О,Жовті Води,ви навіки стали
Такими ясними для української землі,
Бо ціле сонце ви в собі скупали,
Відмили з бруду і сказали:"Йди!
Світи,світило,не жалкуй щедроти!
Квітучу землю файну зігрівай!
Садки,лани чекають до роботи,
Даруй їм дивовижний коровай!
Даруй їм спокій,вдачу і надію,
Натхнення,працю й солов'їний спів,
Любов шалену,наче справжнє диво,
І райдугу барвистих кольорів.
Кохай цю землю щиро і безмежно,
Дивись на неї чуйно з висоти,
Вона віддячить лагідно й відверто:
Куди не глянеш - в соняшниках ти!"



Тікали ляхи,аж тріщали свитки,
Їх гнали щиро козаки взаший,
Пилявці,Корсунь,Львів,Замостя швидко
Звільнялися від польських чорних дій.
Земля зтрухнула з себе смуток,горе,
Лунає всюди серцю милий слог,
Усіх єднає українська мова,
Хмельницький-гетьман,майже справжній Бог!





Поле,поле,знову поле,
Коні блискавкою мчать,
Закружляла серце доля,
Вороття нема назад.
Вітер виє за спиною,
А у думах заметіль:
-Коли ж будеш ти зі мною,
Моє щастя,моя біль!
Почуття дарують мрії
Про русявую косу,
Про усмішку,ніжні руки,
Про бажання і красу!
І куди не глянуть очі-
Всюди любий образ є,
І привабливість дівоча
Спокій серцю не дає.
-Як ти,любая Гелена,
Синьоокий янгол мій!
Богом самим наречена,
Всюди чую голос твій!
Уночі і вдень зі мною,
У поході і в бою,
Твою хусточку з собою
Поряд з хрестиком держу.
Біля серця близько-близько,
Чуєш,як воно кричить!
Без твого кохання,пташко,
Вже мені давно не жить!
Та й не дихати вже вільно,
Коли знаю-ти в біді,
Чарівній моїй троянді
У клітині не цвісти,
Не дзвеніти диво-сміхом
Кришталевим навесні,
Не плекати радість-втіху
Ластівці у далені.
Мила моя,зорька ясна,
Не хвилюйся та чекай!
Вихором лечу до тебе,
Світлих мрій шалений рай!
Обійму так міцно й щиро,
Пригорну до серця всю,
Закружляю в поцілунках,
В ковдру з щастя заверну.
Щоб раділа,усміхалась,
В очах промінь вигравав,
Червоніла,розквітала,
Й горя вже ніхто не знав!




Щось гудить за лісом,
Вози закладають,
Пан Чаплинський у покоях
Вже добро збирають.
Метушня та крики,
Гвалт по всій оселі,
І куди ж поділись
Ті часи веселі,
Коли пили,їли
Та гучно гуляли,
А бидлоту-хлопів,
Як худобу гнали.
Голови хилили їм
Добре так,низенько,
Й батоги гуляли
Справно,веселенько.
Та усе змінилося:
Хлопи наступають,
А шляхетні ляхи
До Польщі втікають.
Хто майно хапає,
А хто тільки зброю,
Бо земля палає
Добре під ногою.

Гелена в кімнату
Двері зачинила,
Сіла біля столу
І псалтир відкрила.
Пан Чаплинський гучно
Двері привітав:
-Мила моя,квапся,
Час скрутний настав!
Жінка лицем зблідла,
Наче мертва стала,
Але Данієлю
Впевнено сказала:
-З Вами я не їду!
Ви ж хутко тікайте!
Богдан у дорозі!
Не пробачить,знайте!
-Це усе дурниці!
Я тебе кохаю!
І втікати разом
Треба нам,благаю!
Ти - шляхетна пані,
Файна,наче квітка,
Й залишатись з брудом
Вже тобі не гідно!
Ти-моя дружина,
Тож поквапся,серце,
Та й Хмельницький добре
Розуміє все це.
-З Вами я не їду,
То є моя воля!
А коли загину -
Така,значить,доля!
-Даніель,скоріше!-
Хтось заголосив,
Шаблі засвистіли,
Пес гучно завив.
Двері заскрипіли,
Сумно затріщали,
Та чоботи сходами
Швидко загуляли.
Зовні гомоніли,
Лаялись,кричали,
Півні невгамонні
Шалено горлали.
Раптом все це змовкло,
Тиша паном стала,
Навіть муха втомлена
В шибці задрімала.
Підійшла Гелена
Швидко до вікна,
Там в обличчя свіжо
Дихала весна.
Подивилась жінка
На широкий шлях,
А по ньому козаченьки
Мчали впопихах.
Хто ж там попереду,
Хто летить,як птах?
Крила - синя свитка,
Зброя у руках.
Постать величава,
Мужня,гордовита,
Впевнена,рішуча,
Сильна і відкрита.
Серце защимило,
Вогнем запалало:
-Так то ж мій Богдане!-
Відразу признала.
-Любий мій, коханий,
Невже дочекалась! -
Хутко підхопилась
Та з місця зірвалась.
Вітер бив у груди,
Коси розтріпались,
Босі ноги бігли,
Землі не торкались.
Гелена,мов блискавка,
По полю летіла,
Душа її зіркою
В тілі мерехтіла.
Навколо все знову
Таке рідне стало,
Птахи по деревам
Жваво заспівали.
Щебетали дивно,
Ясно,голосисто.
Квіти зайнялися
Кольором барвистим.
Раптом підхопили
Теплі рідні руки,
Дихати не сміла,
Сльози рвали груди.
-Тиж бо повернувся,
Знову тебе бачу,
Сокіл сизокрилий!
Я від щастя плачу!
-Миле моє серденько,
Невже обіймаю
І тебе до себе
Знову пригортаю!
Що було - минуло,
Ти ж не переймайся,
Радій,моя пташко,
Радій,не вагайся.
Відтепер я знаю,
В світа круговерті
Ми з тобою разом
До самої смерті!
І ніхто не стане
Нам у перешкоді.
Чорту не дозволю,
Навіть Бог не в змозі.-
Загорнув у свитку
Хмельницький Гелену,
Ніс як кришталеву,
Справжню королеву.
-В церкві повінчаємось,
Нехай усі бачать,
Віру нашу приймеш,
Ні з чого й судачить!
Важко буде,зіронька,
Мій характер впертий,
Та я завжди щирий,
Прямий і відвертий!
Обіцяю відданість,
Славу і удачу,
В коханні купатиму,
Ніжністю віддячу.

Серденько жіноче
У обійми впало,
Пісня неповторна
Навкруги лунала.
Лани й садки поруч
Щиро розквітали,
Річки й струмки разом
Душу воскресали.
Світле,свіже та нове
До самого краю
Щастя сповнило життя,
Кращого й немає!




Дзвони пливуть над церквами,
Вбралася земелька садками,
Забуяла красою рідненька,
Від сну пробудилась раденька.
Невже справді вийшла нагода,
Повернулася доля до народу,
Пригорнулася до нього,притулилася
І сльозами гіркими умилася.
Біля храму помолитись зупинилася
Та й за бідність з горем зачепилася.
Понівечені,скалічені,голодні
Простягали свої руки у Господнє.
Птахи навіть мовчки відлітали,
Коли крихти жебраки збирали,
Так гарненько з долу згрібали
Та швиденько до роту хапали.
Ох,зруйноване ж не тільки життя,
А й душа втоптана в сміття.
То ж вона сердешна страждає,
Правду з волею всюди шукає,
Стогне й боляче кусає за серце,
Наче в груди та й насипали перцю.
І такого перцю пекучого,
Що ненависть зростає чорнючая.





Тихо в храмі,прохолода,
Свічечки в кутах горять,
З образів очими Бога
Дивиться життя печать.
Кому щастя і дозвілля,
Кому розпач та біда,
Тільки світлая надія
Тут для кожного одна.
Навкруги сторіч каміння
У прекрасах мерехтить,
Скільки ж горя воно знає
Та з повагою мовчить.
Гордо у собі тримає
Сльози,стогни,каяття,
В спеку від жари ховає,
А у холод зігріва.
І коли у центрі храму
Глянеш раптом догори,
Сяйво Боже крізь всі брами
В серце лине з куполів.
І такий приходить спокій
До заблудшої душі,
Що летить вона у простір,
Відірвавшись від землі.
Наче птах,дихнувший волі,
Набирає висоту,
Забуває біль та горе
І пірнає в чистоту.
Думки ясні зволікають,
Світло й віра навкруги,
І натхнення відпускає
Всі тяжкі земні гріхи.


Очі дивляться у очі,
Руки у руках лежать,
Сльози радості дівочі
Диво-перлами блищать.
Зради нього все забула:
Пращурів скупі хрести
І ім'я своє змінила,
Відцуралась назавжди
Від походження,достатку,
Від шляхетного життя,
Постелила ліжко гладко,
Ніжністю в полон взяла.
Милувала,чаклувала,
Бурю в серці розбудила,
Тихим словом обіймала,
А красою опалила.
Ось нарешті поруч в храмі,
Господу сказать прийшли,
Що тепер довіку разом
Дві закохані душі.
Розквітала чисто ружа
Наречена молода,
Чуйний погляд,наче в сарни,
Струнка постать та краса!
Подих зводило від щастя,
Наречений червонів,
Біля вівтаря троянди
Лист збентежений тремтів.
Присягалися кохати,
Віру з правдою нести,
Один одному служити,
Бути разом назавжди.
Повінчалося подружжя,
Лине Божа благодать!
Дзвони дзвонять так потужно,
Й людям є про що казать!
-Гетьман бере католичку!
-Боже,це ж великий гріх!
-Але ж файна тая відьма!
-З лиця воду та й не пить!
-Вона стала православна!
-Якже ж можна з нею жить,
Коли батьків відцуралась!
Одній зраді не ходить!
Гомоніли біля церкви,
Міркували козаки:
-Кажуть всі,що дівка спритна!
-Ох,чекати ж нам біди!



Гордо йшла краса дівоча
Крізь глузливі балачки,
Підняла до неба очі
І побачила хрести,
Чи чужі,чи може рідні,
В сяйві з неба золоті,
Хрестом себе осінила
Зправа в ліво назавжди.
Стихла раптом вся спільнота, Нахилилися чуби.
-Хвалю,хлопці,за турботу!
Гуртом справно всі прийшли!-
Підняв гетьман праву руку.
-Досить всім вам гомоніти!
Віра наша-свята віра!
І без неї нам не жити!
То є наша добра воля,
Наше щастя і журба,
Гірка правда,сумна доля,
Вчасне й дійсне каяття.
Хто явився з щирим серцем,
Словом вірним,мудрим,
Тому завжди буде місце,
Навіть,коли скрутно.
Всі під Господом живемо,
Хоч і церкви різні,
Всі ми прагнемо до щастя
Й боїмося тризни.
Скрізь біднота та нагайка,
Наче рідні разом,
А хабарники й шахраї-
То без меж зараза!
Не ховаюся,пишаюсь,
Серденько святкує,
Бо сьогодні в нашім храмі
Кохання панує!
Воно терпке і солодке,
Тендітне,співуче,
Крила наче за спиною,
Відступають кручі.
Сила чую прибуває,
Впевненість міцніша,
Гордість душу надихає,
Мрії линуть вище.
Ось стою я перед вами
З правдою такою,
Хтось кепкує над словами
З ножем за спиною,
Хтось міркує-він же гетьман,
Тому й меж не знає!
Вночі й вдень добро та злото,
Що хижак хапає!
А хтось дійсно теж радіє,
Що комусь є щастя,
Що голубка прилетіла,
Злякала ненастя.
Але знайте,мої друзі
Й вороги шановні,
Що красуні Україні
Ніде нема ровні!
Серце моє полонила
Ця Вельможна Пані,
І ніхто її й ніколи
Нічим не затьмарить!
Її ліси,її гори,
Річки,полонини
Викрали мій спокій,
Але ж дали сили
Жити,не згинатись,
Битися,кохати,
Цінувати те,що
Заповіла мати:
До останньої хвилини,
Де б і з ким не знався,
Служить вірно Батьківщині
Так,щоб рід пишався!
Голову клонити тільки
Задля слави краю,
Працювати аж до поту
Землю прикрашая.
Битися за волю й правду
Для свого народу,
Нічим слави не затьмарить
Козацького роду!
Поки подих живе в грудях,
Поки б'ється серце,
З цього шляху не зверну я!
Ось вам правда з перцем!
І для мене ненька,жінка,
Коханка й дружина
Означає до кінця -
Люба Батьківщина!

Полетіли шапки вгору,
Загула громада :
-Слава гетьману Богдану!
В його вчинках правда!


Гаю мій,гаю,
Духмяний,співучий,
Фарбами заквітчаний,
Шалений,родючий.
Ніби море землю
Щиро обіймаєшь,
Прохолодою своєю
Її освіжаєш.
Заглядаєш в сині очі
До озер чудових,
Визерунки не жалкуєш
Для річок прозорих.
А на сході сонця
Роси мерехтять,
Наче дзвоники у серці
Лагідно дзвенять.
А на заході від фарбів
Тріпотить душа,
Тихо рожевіє вечір,
Дихає земля.
Вона тепла,масляниста
Та як хліб пухка,
Ароматна і барвиста
Й зовсім не проста.
Без поваги,праці й поту
Навіть не підходь,
Бо то є жива істота,
Божа вища плоть!
Скільки ж в неї,святу неньку,
Та й кістьми лягло,
Скільки ж крові молодої
Струмками втекло!
Часи наші та сторіччя
Вихром так летять,
Горе,радість,переймання
Тільки миготять.
Все це жваве і рухоме,
Довго не стоїть,
Лише матінка-земелька
Увесь час мовчить.
І з-під ніг так величаво
В гору погляда,
Про все знає,розуміє,
За всім догляда.
За подіями,за вдачей,
Навіть за людьми,
За добро добром віддячить,
А за кривду ж ти
Не чекай поваги,слави,
Спокою в житті,
Земля рідна не пробачить,
Геть з очей іди!
Згнив твій корінь,
А без нього,як на світі бути,
Каяттям,стражданням,білью
Честь не повернути.
Мідяками не купити,
Хитрощі не діють,
Кумівство та лестощі
З'явитись не сміють!
Ото суд - то вищий суд,
То є справжня правда,
Коли править чесний труд,
Взірець він і влада!
Земля зерна родить,
Пестить,обіймає,
Наче матір рідна
Щиро сповиває.
Від лиха ховає,
Завжди захищає
А в останнюю хвилину
До себе приймає.
І путніх й беспутніх,
І бідних і багатих,
І гарних і знівечених
Поверта до хати.
А гаї зелені
Все шумлять,шумлять,
А трави шовкові
Килимами сплять.
Шаленіє погляд
Від тої краси,
Міцний,живий подих
Лине від землі!


Правда чи неправда,
Але ж так буває,
Спокій селиться в оселі,
Краса розквітає.
Щастя ходить тихо,
Божим світом сяє,
Лагідно й тендітно
В очі заглядає.


Кожен ранок до Гелени
Пташка прилітає,
В спочивальні біля шибки
Голосно співає,
Так ріднесенька виводить,
На серці тепліша,
Радість з нею в дім заходить,
Жити веселіше.
Пан Богдан очей не зводить
З любої дружини,
А думки летять за обрій,
У майбутнє линуть.
І ніщо їх не спиняє,
Ні добро,ні спокій,
Від натхнення матерніють,
Горді та високі.
-Досить вже,коханий мій,
Досить воювати!
Гетьман славний,видний,
Що ж іще бажати?
Прислухаються до тебе
Аж в усьому світі,
Вороги цураються,
Досить вдачу злити!
Панство в Польщі
Майже в рота тобі зазирає,
А османи все хитрують,
Але ж поважають.
Та й Московія давненько
Послів засилає,
Залишайся в Чигирині,
Так тебе благаю!
Посміхнувся Богдан в вуса,
Очі заблищали:
-Ой,Геленочко,рідненька,
Та цього ж замало!
Уявляєш Україну
Сильну,самостійну!
Пісню її голосну,
Вільну,мелодійну,
У просторі яка лине,
А народ радіє,
Бо землею він своєю
Вперше володіє!
Оце й є та свята справа,
Моє щастя вщерть,
І ніхто тут не зупинить,
Навіть сама смерть!



Збори,збори та походи,
Життя невгамонне,
Гетьман вночі й вдень працює,
Здається,невтомний.
В Чегерині ж поки тихо,
Гелена чекає,
А Богдана старший син
За всім наглядає.
Тиміш,помічник здавна,
Батька рука права,
І кмітливий,і хоробрий,
Добре знає справи.
Коли рідная матуся
Відійшла до Бога,
Поруч з батьком завжди був,
Знав - він допомога.
Бачив очі втомлені
І волосся сиве,
А вночі під образами
Сльози мерехтливі.
Чув кінноти тупіт
Та заліза лязг,
Гучний голос батька:
-Нехай згине лях!
У грудях від радощів
Серденько співало,
Коли світло перемоги
На мечах блищало.
Жив і дихав з Гетьманом,
Мріяв про країну:
-Як би підвести
З колін нашу Україну!
Мовчки задихався
Від Гелени щастя,
Погляд її й голос
Кликали ненастя.
Завжди прислухався,
Пильно придивлявся,
Зі спокоєм вже давно
Тиміш розпрощався.
Вірити - не вірив,
Гнівався,вагався,
Часом ненавидів,
Але ж милувався!
-Вона,що картина
Дійсно дуже гарна,
Притягає погляд,
А в серці - льодяна!
Стережися,тато,
Й тебе заморозить
Так,що згодом,може,
Й битися не зможеш!
Посміхався батько,
Сина обіймав:
-Дурень ти ще молодий,
Ще життя не взнав!
Ось тепер їм разом
Треба хліб ділити,
Тут підозри й недовіру
Вже не загасити.
І спочатку тихо й мирно
Річечка текла,
Господиня діло знала,
Справно все вела.
Так прикрасила маєток
Та й на польський лад,
Що чутки пішли недобрі,
Наче з бруду град.
Кожен вечір до Гелени
Скарбник заглядав,
Посміхались,розмовляли,
Вдало шуткував.
До Варшави часто їздив,
Килими шукав
Дзеркала все для газдині
Файні купував.
Скарбник - молодий,приємний,
Стрункий видний стан,
Мови знає іноземні,
Як вельможний пан.
Кажуть люди,що від Польщі
Він корінням йде,
А хтось бачив,як з Чаплинським
Бесіду веде.
До Тимоша ці розмови
Швиденько дійшли,
Що заноза такі байки
В серденько ввійшли.
А тут батько "дуже вчасно"
Ще й гінця прислав
За грошима для походу,
Для військових справ.
Перелічили всі скарби,
Знайшли брак в казні,
До Гелени - та сміється:
-Де шукать прийшли?!
Скарбник руки все розводить:
-Хіба ж я один?
Що веліла славна пані,
Те я і робив!
Під тортурами признався,
Що хотів втікати,
Скарби всі віддав Гелені,
Добре приховати.
Присягався,що кохає
Панну вже давно,
Мріяли втікати разом,
Вкравши все добро.
Казав,жінка отруїти
Богдана хотіла,
Листи в Польщу посилала,
Золото ж зарила.
Пошту цю він не читав,
Віск надійно все скріпляв,
Але з радістю назвав
Пана,що листи приймав.
Даніель Чаплинський сам
Скарбника чекав,вітав,
На обличчі тер свій шрам
Та про гетьмана питав.



Захиталася земля під ногами,
Може кривда прийшла з ворогами,
Засмутився Тиміш,завагався:-
-А якщо від правди відцурався?
Ох,важка є шапка Мономаха,
Від напруги аж змокла рубаха.
Під замок посадив він Гелену,
Серце б'ється від жалю шалено.
Треба раду козацьку збирати,
Якщо винна - прийдеться карати!




Хмари темні висять над садибою,
Чорне пір'я кружляє під стріхою,
Вітер гілками у вікна стучить,
Весна барвами в простір кричить.
Ранок довго та сумно зітхає,
Казаченькі в світлиці чекають.
Дехто вуса на перст накрутив,
Дехто голову низько схилив.
Раптом всі оживилися тут:
-Ляшку-зрадницю хлопці ведуть!
Тиміш важко піднявся з-за столу:
-Якже прикро вести цю розмову!
Вже про все товариство знає,
Бо родина ніщо не ховає.
Я чекаю від вас пораду,
Є то кривда,чи є то правда?!
Батька поруч зі мною немає,
Серце ж тут не суддя,всі ми знаєм!
До кімнати Гелену заводять,
Погляд з неї ніхто вже не зводить.
Білолиця,коса,як корона,
Стала гордо,не била поклони,
Всіх присутніх окинула зором
Кришталевим,льодяним,прозорим.
Холод кожному в душу дихнув
Та морозом під шкіру шпигнув.
-Хто дозволив мене полонити?
Руки,наче шахрайці скрутити?
Я - законна дружина Богдана
Й підкорятись нікому не стану!
Скарби ваші мені не потрібні,
Невже цього нікому не видно?!
Я - шляхетна й себе поважаю,
І роблю завжди те,що бажаю.
І немає для мене наказу-
Від холопів безрідних приказу! -
Так сказала вона й посміхнулась,
Тиша раптом від гулу здригнулась.
-Ти на груди до батька гадюкою впала,
Палке серце його у полон ти забрала! 
Може й матінку теж ти мою загубила?!
Бо де ступиш ногою,там риють могили.
Твоє тіло прекрасне,а серце страшне,
Бо від тебе брехнею та зрадою тхне!-
Запалився Тиміш,очі в хлопця блищать:
-На землі нашій вільній тобі не стоять!
Може всі ми - холопи,може й правда твоя!
Але віра та праця - це добро трударя!
Ти не здібна ніколи таке оцінити!
Я вважаю,тобі серед нас вже не жити!
Хвилювалась спільнота:"Не слухай повію!
Треба зрадницю стратить,а попіл розвіять,
Щоб ні духу від неї на нашій землі,
Щоб не чули онуки,не знали змії".
-А мій чоловік?Ви його не спитали?! -
Сміялась Гелена,аж шибки дрижали.
-О,бідний Тиміш,ти давно зазіхаєш,
На батькове ложе вночі підглядаєш,
Весь час відчувала,як очі твої
Так хижо слідкують за тілом моїм.
Тепер розумію,ким завжди був ти,
Й від кого повинна чекати біди.
Щож дзвони дзвінять,час вже крокує!
І навіть коли я загину, не вмру я!
Не викинуть з серця Гелени ім'я,
Бо щастя назавжди Хмельницького - я!

Тиміш запалився,до панни підскочив:
-Як мовиш ти складно,як жити ти хочеш!
Та зраду наш гетьман й брехню не прощає!
Про це ти,Гелена,давненько все знаєш.
Правда і воля та честь козака
Для нього важливі,як небу зоря!
Кохає,кохав він і буде кохати
Свою Україну - то й жінка,то й мати!
Пощади тобі не чекати від нас!
Така наша рада! Такий наш наказ!
Спільнота притихла...Гелена мовчала,
Глибоко в очах сльоза заблищала...



Весна мерехтить кольорами на волі,
Вітром співає в зеленому морі,
Дихає струменем чистим,прозорим,
Душу несе в небокрай неозорий.
Теплом пригортає,дощем поливає,
Свіжим повітрям думки колихає.
Щастя та горе по світу летять,
Чутки та слава,звісно,не сплять.
Злива пройшла,садки зашуміли,
Квітом весняним землю укрили.
Гелена повільно пройшла до воріт,
На страту до неї зібрався весь світ.
Гордо ступала,спокійно трималась,
Косу розпустила,а хустка зосталась.
Накинула пані на плечі її,
Неначе прикрила щасливії дні.
Коштовна,блискуча,велика,шовкова,
Червоні троянди зібрались до кола,
Під сонцем палають,неначе вогонь,
І погляд відразу беруть у полон.
Русяве волосся,мов річка,тече,
А постать жіноча крізь простір пливе.
Дивилася жваво,всміхалися очі,
Блакитні,що небо,чарівні,дівочі.
Прекрасне лице - бліда крейда було,
Та змокло від поту вродливе чоло.
На грудях рукою все хрестик крутила,
Тихенько на польському щось шепотіла


Ворота із каменю білі,високі,
А вензелі в них,наче Господа кроки,
До раю,а може прямісенько в ад.
Де правда,де кривда,хто пан,а хто раб...
Петля оксамитом на шию лягла,
Гелена здригнулась та шаль обняла.
-Щось хочеш сказати? Кажи,не мовчи.
Прийшов судний час твій,зніми гріх з душі!
-Я ляшка для вас і як ляшка вмираю,
Душа в Батьківщину моя відлітає,
Кохала,як вміла,раділа від щастя,
Робила,що серце жадало моє.
Була я,як пташка,й ніякі ненастя
Мені не завадили взяти своє.
І зараз до неба єство моє рветься,
Бажаю піднятись до сонця вгорі,
Краса не вмирає,вона зостається,
Як камінь коштовний глибоко в землі.
Вона в ясних зорях,квітучих садочках,
Зелених лісах й соковитих гаях.
Вона незрівнянна,вона небезпечна,
Майбутнє її в невгамонних серцях.
Гелена стояла чарівна,як Фенікс,
Слова її піснею в простір пливли,
І тиша настала навкруги страшенна,
І сльози на очі присутніх лягли.
-Скажи краще,як ненавидиш Богдана,
Як зілля-отруту збирала вночі,
Як скарби всі вкрала,і як з польським паном
Знущалась з кохання простої душі,-
Так крикнув Тиміш,і петля затягнулась,
Хустина слизнула з рослаблених рук,
Підхоплена вітром,вона розгорнулась,
Й червоні троянди летіли на люд.
Листя зелене на них тріпотіло,
Краплями крові були пелюстки,
Краса залишати цей світ не хотіла,
А смерть підганяла:"Збирайся та йди!"
Висіла шляхетно на білих воротах
У білій сорочці,троянди у ніг,
А сонце світило на біле обличчя,
Як взимку на перший незайманий сніг.
І раптом із хмари,що поряд з світилом,
Краплини дощу полетіли униз,
І злива весняна,страшенная злива
Линула на люд,що рухнутись не міг.
Холодна вода пробирала до серця,
І вітер нещадно обличчя тріпав.
-Краса не вмирає! Вона зостається! -
Дзвонар біля церкви крізь сльози кричав...





Тихо-тихо ходить вечір,
Зазиває добрий сон,
У ланах чекають зустріч
Палке сонце й темний дол.
Один одного вітають,
Придивляються, мовчать,
Птахи лише в осокорах
Розхвильовані кричать.
Табір смачно спочиває,
Міцно козаченькі сплять.
Гетьман трубку набиває,
А старшини всі сидять,
Прислухаються до тиши,
Вже нагострені мечі,
За пагорбом Берестечко,
Білі хати вдалені.
Коні раптом заіржали,
Пил шляхом заграв .
-Тут до Гетьмана з листами
Наш гонець примчав.
Забарився у дорозі,
Реєстровий підстрелив,
Аж два тижні був не в змозі,
На коня він ледве сів.
Богдан вмить повеселішав:
-Де посланець? Де листи?
Може новина чудова прилетіла до душі!
Хлопець втомлений підходить,
Тугий сувій простяга,
З гетьмана очей не зводить,
Шапку міцно в руці бга.
Розгорнув Богдан папери,
Лице його зблідло,
В очах сльози заблищали,
Дихать стало прикро.
-Вам тут дещо передали.
Панна так благала,-
Шаль шовкова у руках
Козака блищала,
Кольором червоним
В душу заглядала,
Гризла її поїдом
Та ще й глузувала.
-Вибачайте,гетьмане,
Хустку я забруднив,
Краплі крові там моєї,
Шлях був дуже скрутним.
Мовчав Богдан та похмуро
Шаль Гелени взяв,
Придивлявся,мов скажений,
У руках стискав.
Наче хижий звір він нюхав
Пелюстки троянд,
Відвернувся і востаннє
Шаль ту обійняв.
Міцно-міцно,так що м'язи
Хруснули крізь тишу,
Й швидко він у темряву
Із намету вийшов.
Крокував рішуче
Гетьман до багаття,
Тканину ту кинув
До вогня розп'яття.
Квіти,наче птахи,
Крилами махали,
Краплі крові хутко
У сяйві зникали.
Спалахнуло полум'я,
Іскри полетіли,
А душа Гелени
Крізь вогонь тремтіла.
Раптом в небі темному
Зірка засвітилась,
Холодна,чарівна,
А здавалось,гріла!
Мерехтіла аж до сходу
Яскраво й барвисто,
А Богдан ще довго
Був на пепелищі.
Коли ж зайнялося
Сонце над землею,
Вийшов він до війська
Кремезний,як скеля.
Шабля блискавкою грала,
Серце навіть мліло,
Слово гетьмана металом
Раптом задзвеніло.
Різало правдиво,боляче,рішуче,
Всі побачили ту силу,
Що розведе кручі.
Знищить кляте лихо
І вгамує горе,
Та й нарешті щастя
Хлине,наче море!




-День сьогодні,козаки,
Важкий та пекучий!
Берестечко нас чекає,
Й ворог хитрий, злючий!
Та й компанія сумнівна,
Турки та татари,
Але ж вибору немає!
Пробив час для кари!
Знаю,буде дуже важко,
Ніхто не жартує.
Смерть-товарка вже чекає,
Бо поживу чує.
А я скажу так вам,хлопці,
Доля чи не доля!
Але краще попереду -
То є наша воля!
Воля неньки України,
Воля віри й духу,
Воля правди,воля пісні,
Яку мрієш слухать!





Червень.Літо закипіло
Від поту та крові,
На деревах гілки гнулись
Від стогну та болі.
Бились день і два,і три,
Вдача загуляла,
А кіннота посполіта
Лави всі зім'яла.
Відступали,наступали,
Відійшли у табір,
А поляки так стріляли,
Що зрівняли пагорб.
Одне ядро розірвалось
Й вбило Тугай-Бея,
А від іншого загинув
Кінь Іслам Гірея.
Почалося неймовірне,
Бо на полі бою
Всі татари,як скажені,
Побігли гурьбою.
Втікали так хутко,
Шаблі покидали,
Тільки п'яти крізь пилюку
На сонці блищали.
Курбан-Байрам - добре свято
В той час панувало,
Всі військові дії
Та й забороняло.
Тому ж мусульмани,
Коли вбило Хана,
Збожеволіли від думки,
Що то вища кара.
Зкоїлася паніка,
Воїни втікали,
Козаків самотніх
Без жалю лишали.
Лівий фланг оголений,
Правий помирає,
Вдача до знедолених
Спину повертає.



Чоло змокло,гетьман бився,
Шабля все дзвеніла,
Кров ворожа її лезо
Повністю укрила.
Серце бідне колотилось,
В грудях місця мало,
Очі горе закривало,
Дихать заважало.
Відчув вибух за спиною,
Поруч загуділо,
Навкруги все змовкло,
Тіло заніміло.
Десь далеко гуркотіло,
Земелька тремтіла,
Душа з тілом розлучалась
Й до Бога летіла...




Білі хмари, ясне сонце,
Блакитно та тихо.
Воздух чистий обіймає,
Легко грудям дихать!
Спокій в просторі панує,
Десь щебечуть діти,
Щастя лагідно турбує,
Волю ніде діти.
Гай зелений під горою,
Птахи, бджоли, квіти.
Ароматом незрівнянним
Навкруги все вкрито.
На камені біля річки
У сорочці білій
Сидить літній чоловік,
Весь,як зима сивий.
Вуса та волосся
Сріблом відливають,
А розумні очі
В серце зазирають.
Дивляться без жалю,
Душа грішна мліє,
Кривді не сховатися,
Зерно ж правди зріє.
-Рано ти,мій синку,
Заглядаєш в небо!
Тому,що задумав,
На землі потреба!
Почекай,не квапся,
Життя,наче річка,
Перекрутить вітром
Й знову гладка стрічка!
А коли всі вчинки -
Батьківщини слава,
То немає сили,
На яку б управа
Не знайшлася в того,
Чиє серце б'ється
Задля щастя інших,
То безсмертне серце!
Не цурайся втрати,
Не кляни поразку,
Боротьба без зради -
То химерна казка.
Татари та турки
Хитрощами брали
Та й ніколи Україні
Добра не бажали.
І не диво зовсім,
Що під Берестечком
З ляхами домовились
Та й вдались до втечі.
Ти ж не переймайся,
З силами збирайся,
Слово твоє гримне так,
Що не сумнівайся!
Пом'ятай,козаче,
Як союз складаєш,
Мову з вірою завжди
Ти за друзів маєш!
А де дружба добра,
Де повага лине,
Там вдача і слава
Військо не покинуть.
Не шукай соратників
В заморських країнах,
Придивляйся до сусідів,
З ким горе єдине.
Вони може й заздрять,
Може і кусають,
Але коли скрутно -
Під руки тримають.
Тож не переймайся,
Час твій наступає,
Гордо підіймайся,
Воля шлях свій знає!
Все здолаєш,гетьман!
Зоряна година!
І ніколи не забуде
Україна сина!
Сина роду славного,
Козацького, мудрого,
Воїна хороброго,
Відданого й мужнього.
Засяє,як панна,
Твоя Батьківщина,
За що вороги до неї
Завжди будуть линуть!




Темні хмари, важке сонце,
Спекотно та тихо,
Повітря так давить,
Що аж прикро дихать!
Опритомнів гетьман,
Дивиться навколо,
Коні, гомін недалече
Та татарська мова...
Руки й ноги заніміли,
Писар поруч стогне,
А мотузки гризуть тіло,
В роті слина сохне...
-Прокидайся,любий друже,
До намазу кличуть,
Розгриземо мотузки,
Та нехай "курличуть".
Вони думали,зв'язали,
Наче ту худобу,
Ой,не знають бідолашні,
Яка ми хвороба.
Як віддячим за турботи,
Як вжеж пригорнемо,
А за зраду та зневагу
В попіл розітремо.
Їх мотузки - павутиння,
А батоги - стрічки,
Бо страшніші - наше вміння,
Думки жваві й звички.
Та й прийшлися козаченькам
До смаку зав'язки,
Впоралися вдвох швиденько,
Справно, без огласки.
Лише пил висів над шляхом,
Коні все іржали,
Гетьман з писарем летіли,
Спокою не знали.
Поверталися до бою,
До своїх,до пекла,
А земля сердешна вила,
Стогнала нестерпно.
Та й зібрали знову військо
Віддане, могутнє,
Бились справно так,
Що ляхам довелося скрутно.
В Польщі воїнство свідоме
Бо здавна воює,
З німчурою ще зійшлося,
Тож не пожартуєш!
Втричі більше,й на губах
Смак від перемоги,
Та від сили козаків
Затримтіли ноги.
Захиталися гармати
Польського редуту,
Від хохляцького запалу
Ввійшла в душі смута.
З'права й з'ліва гуркотіло,
Шаблі все свистіли,
Голови з обох боків
По кущам летіли.
Кров лилася,наче річка,
Вояки тримались,
А ворони,чорні свічки,
По гілкам хитались.
Роздивлялися здалека,
Поживу чекали,
Дим,стинання й галас
Їх не хвилювали.
Пір'я чорне аж лоснилось
Від загиблих смаку,
Жадоба в очах світилась,
Смерть була позаду.
Затаїлася хитрюща
У кущах під лісом:
-Скільки ж дурнів я сьогодні
Привітала з Бісом!
Скільки шабель наточила,
Скільки поламала,
Скільки кровушки пустила!
Та все їм замало!
Волю,бачиш,захотіли,
Правду,кляті злидні!
Де я в світі не гуляла,
Ніде їх не видно!
Мову може й роздобудуть
Та й на землю глянуть,
Але жебраки панами
Ніколи не стануть!
Навіть сльози навернулись
На льодані очі:
-Скільки ж дівчат не зустрінуть
Хлопців в тихі ночі!?




Вітер,вітер,що ти вієш,
Що ти навіваєш,
Пилом шлях широкий,довгий
Без жалю вкриваєш.
Що несеш на своїх крилах,
Що шепочеш хмарам
Та ще й душу обіймаєш,
Чистая примара.
Коли холодом дихнеш,
В серце кришталь б'ється,
Тремтить воно рідне,
На частини рветься.
Теплом коли зігріваєш
Щиро та відверто,
В світі все тоді радіє,
Прийшла щастю черга.
Думки гониш полем диким,
Простір не жалкуєш,
А в садках вінчаєш цвітом,
Коханням милуєш.
Підхопи ж ти люте горе
І неси далече
За ліси,річки та гори,
Щоб не було втечі.
Заховай його в пустелі,
Притруси пісками,
Нехай сонце біду палить
Без жалю роками.



Осінь землю засмутила,
Вереснем укрила,
А вологі сірі хмари
По світу пустила.
Мабуть знали тії хмари,
Де душа страждає,
Бо заплакали дощами
Там,де смерть гуляє.
Полягло під Берестечком
Вояків чимало,
Тож земелька з обох боків
Ще довго стогнала...



Підписали ж бо угоду,
Прикро було,прикро,
Біла Церква добре знала,
Як паперам гірко.
Знову шляхта Україну
Залишила з носом,
Самостійність,мов химеру,
Вирвала з відносин.
Знову голови нагнула
Козаків додолу,
Стара бричка,старі вожжі
Та й стара підкова.
Хлопці бідні горювали,
Аж неділю вили
Так,що шибки у домівках
Від болю дзвеніли.
Гетьман смурний та мовчазний,
На чолі тривога,
Вночі й вдень все думи дума:
-Де ж вона дорога,
Яка виведе до правди
Та поверне волю,
Навкруги знов клята кривда
Змішана з ганьбою!

Думки мозок роздирають,
Їх не відігнати:
-Час доводить, що цю нечисть
Самим не здолати...
Жар іде по всьому тілу,
М'язи помста зводить:
-Що ж,шановні козаченьки,
Розум колобродить!
Засвітились ясно очі,
Душа заспівала,
Вийшов гетьман впевнено,
Серце аж заграло.
Подивився на подвір'я,
На степи,на кручі,
На козаків біля бричок,
На лани родючі.
Підійшов до сина,
Обійняв Тимоша:
-Знаю,хлопче,що робити,
Хто нам допоможе!
Якщо добре міркувати,
Рядити й судити,
То без гарного сусіда
Добре нам не жити!
Завжди зазиратимуть
Вороги трикляті,
Жили витягатимуть,
Кров будуть смоктати!
Кожен буде мріяти
Землю відірвати,
А людей наших по світу
Жебраками гнати.
Московитів ми вже знаєм,
Віра в нас єдина,
Та й землі у них багато,
Заможна країна.
І міркуємо ми схоже,
Мови - рідні сестри,
Навіть вороги в нас спільні,
Ніби голки в серці.
Відчуваю дуже добре,
Як старшини скажуть:
-Що ти Гетьмане,здурів?!
Московити ті самі
Тебе і розмажуть!
Воля вийде боком,
Стане гірким перцем!
А я вірю,синку,вірю!
Відчуваю серцем!

Тримав шапку біля грудей,
Дивився до сходу,
На чоло його високе
Вийшли краплі поту.
Засвітилися на сонці,
Яскраво заграли,
І здавалося із Богом
Правду разом знали,
Все те лихо, все те горе,
Що в сторіччах зріло
Та людей,неначе тріски,
У жорнах крутило.
-Може,батько,поміркуєм,
Що нам поспішати?
Та й поляки схаменуться,
Не вік воювати.
-Ні,мій хлопче,тут не можна
Довго примірятись,
Час дозволить ворогам
Нових сил набратись.
І тоді вже Україні
Довіку терпіти
І лежати під ногами
Клятих єзуїтів! -
Голос впевнений жіночій
Задзвенів в повітрі,
Із-за возу їм назустріч
Молодиця вийшла.
-Вибачайте,перебила
Важливу розмову,
Не втерпіла,як почула
Про польську умову.
-Навпаки,приємно знати
Думки,що відверті.
Тільки,як Вас величати? -
Богдан мовив з серцем.
Очі жінки щиро
Зазирнули в душу,
Погляд спокоєм повіяв,
Голос,ніби з плюшу.
-Ганна я Золотаренко,
Брат мій - козак славний,
Чоловік Пилип загинув,
Воїн теж був справний.
Так погано вжеж на серці,
Не сидиться вдома,
Помста клята вночі й вдень
Мозок їсть без втоми.
Відібрала Польща люта
Все рідне, найкраще,
Залишила розпач лише
Та саме нещастя.
Добиралася здалека,
І по всій країні
Про Хмельницького Богдана
Слава добра лине.
Від малечі до старих
Його почитають,
А думки та вчинки
За Біблію мають.
Для народу він є батько,
Захисник від горя,
Вірять всі,що землю-неньку
Збереже від болю.
-І навіщо ж ти,красуня,
Так мене шукала,
Не пророк я, не месія,
Шабля тільки вдала.
-Запиши мене до війська,
Буду воювати
Так,щоб ворогам триклятим
Спокою не знати!
Так,щоб навіть не дивились
На нашу земельку
І не думали розкрити
Свою хижу пельку!
Щоб навічно пам'ятали
Тих,кого згубили,
І ніколи в Україну
Більш не наступили!
-Видно дійсно войовнича
В тебе є натура,
Та війна ж бо не для жінки,
То страшна фактура.
Трощить все вона,ламає,
Жах в ній хороводить,
Холод з смертью обіймають,
Та життя відходить.
Чоловіка твого знав я,
Слава йому вічна!
А тобі забороняю
Вступати до війська.
Коли дійсно у пригоді
Тут бажаєш стати,
Від дітей своїх прохаю,
Допоможи в хаті!
Бо коли матуся їхня
Відійшла до Бога,
Виростають сиротини
Без тепла святого.
Батько з мене нікудишній,
Все в боях,походах,
А вони ж,мої сердешні,
Чекають на сходах.
-Знала Вашу я Ганнусю,
Ще й рідня далека,
Добра,чесна була жінка,
Чиста,як лелека.
Обіцяю доглядати
Вашу я родину,
Та ніхто вже не замінить
Матінку дитині! -
Так вклонилася низенько,
В очах сльози стали,
А соняшники з вишиванки
Теплом обійняли.



Увійшла в сім'ю Богдана
Ганна з добрим серцем,
Голос лагідний,спокійний,
А характер впертий.
Готувала,прибирала,
Мов юла крутилась,
Привічала,посміхалась
Та добром світилась.
Все робила лагідно,
Легко та приємно,
Завжди вчасно і дотепно,
Від душі,натхненно.
Садок навіть так змінила,
Що став справжнє диво,
Квіти файно розсадила,
Глянеш - серцю мило.
Працювала та співала,
Дзвоники дзвеніли,
Всі,хто бачив,милувались
Та щиро хвалили.
У світлиці, наче в храмі,
Урочисто й ясно.
Навіть вина в срібних кубках
Червоніють рясно.
Діти Гану поважають,
Серце кажуть добре,
А вона їх обіймає
Та з теплом все робить.
Своїм прикладом навчає,
Красою чарує,
А турботою й порядком
Вночі й вдень милує.
Тихо,справно у оселі,
Чути подих щастя,
В очах добрих та веселих
Захист від ненастя.
Гостей щиро всіх приймає,
Поважає, пестить,
Думки свої не ховає,
В справах - подих честі.
Розум гострий,мовить складно,
За всім наглядає,
Навіть мови іноземні
Швидко розбирає.
Вже й старшини поважають:
-Ганна - жінка славна!
А посли аж зазіхають:
-Господиня гарна!
Вона часто вечорами
З гетьманом працює,
Всі папери розбирає,
Як міністр міркує.
Та й Богдан пом'якшав,
Душа відігрілась,
На обличчі все частіше
Посмішка світилась.
Коли Ганна поруч -
Сили прибувають,
Й за спиною знову
Крила виростають.
Сподівання й мрії
Жінці цій довірив,
Навіть про військові
Стратегії й сили.
Про поразки,приниження,
Про страхи та біль,
Про прагнення,досягнення
Й перемоги хміль.
Розмовляли довгі ночі,
Час втікав водою,
Дві душі зустрілися,
Вінчані бідою.
Один погляд,одні думки
Та одне бажання,
Скільки ж пройдено стежок
До цього кохання.
Коли сердце чує серце,
А навколо тиша,
Коли радість обіймає,
Та віра міцніша.
Віра в щастя,віра в дії,
В правду та майбутнє,
В житті розквіта надія,
Стає воно путнім.





Хто бачив взимку Україну,
Той знає,як душа співа,
Як серце в чистий простір лине
Та птахом вгору підійма
Думки,бажання,сподівання
І подих жвавий крізь мороз.
Пухкий килим старі страждання
Вкриває,наче віртуоз.
Сніг мерехтить під сонцем ясним,
Дерева з вітром бубонять,
А з їх гілок,як в справжній казці
Прикраси гронами висять.
Тут діаманти,там сапфіри,
Смарагд сховався в глушині,
Дзвенять бурульки галасливі
В прозорій божій далені.
Річки під кригою сумують,
Хатини в білих шапках сплять,
А з димарів у небо синє
Ворони зграями летять.
Дим пір'я чорне зігріває,
Клубами вгору поспіша,
На вікнах визерунки сяють,
Й калина з снігу вигляда.
У грудні в груди б'ється вітер,
У січні сніг січе в лице,
А лютий - вже ж такий сердитий,
Лютує так,що аж пече
Від холоду по всьому тілу,
Коли від щирості мороз
Гарненько так тебе обійме,
Що очі не шкодують сльоз.



О,та зима була сувора,
Нестерпний холод,розпач,жах,
Чекали люди горя,мору,
Збирались гуртом по кутах.
Козаки трубки набивали,
Про долю й волю розмовляли,
Старшини ж вуса завивали
Та все пригнічено мовчали.
-Ось місяць вже й пройшов зими!
А де поляки,й де є ми?
Білоцерковський договір -
Ганьба для люду,а не мир!
Знов все до шляхти повернулось!
За що ж ми гинули тоді?
Земелька рідна знов здригнулась,
Не стримати нічим біди!
-Чекайте,хлопці,не страждайте!
Нехай поляк гуля та п'є,
А ви ж до виступу збирайтесь,
Готуйтесь повернуть своє!
Наш гетьман часу не втрачає,
Грунтує військо,зброя ж є,
Козацьку раду він скликає,
Старшин з полків та сотен зве!




Переяслав,це місто славне
Над річкою давно стоїть,
Ще за часів Олега-князя
У всіх літописах дзвенить.
Відомо,що сам Володимир
Встрів печенігів на Трубежі,
Два вороги тоді зустрілись
По різні річки береги.
Стояли довго і дивились,
Не вистачало духу їм,
Чухали лоби та молились,
Нарешті договір назрів:
"Два воїни із різних станів
Зійдуться битись до води,
І хто кого тоді здолає,
Той переможе назавжди!"
Юнак прийшов з простолюдинів,
Погодився на чесний бій,
Він став на грець із поганином,
Жорстокий витримав двобій.
Здолав вояка печеніга,
"Перея славу"здобув собі,
На честь цієї перемоги
Переяслав став на землі.
В сторіччях місто розвивалось,
Батий до нього заглядав,
Річ Посполита не цуралась,
Полк козаків на захист став.
Цей полк був більшим в Україні,
Під час козацької війни
Переяслав став центром сили,
Тут гуртувалися сини.
Тут зброя голосно дзвеніла,
Тут вешталися всі посли:
Угорські й польські гомоніли,
Московські смикали чуби,
Татари жваво риготали,
Османи шаблями блищали.
І кожен кожному брехав
Та дурнів навкруги шукав.
Тут гроші справно рахували,
Союзниками нарікали,
Але ціна була одна -
Прибуток вічний,то війна!
І хтось за цим всім наглядав,
А хтось у злиднях помирав.
Каміння міста добре знає
Чия то доля,й хто шукає
Свій шлях у темряві з хрестом,
Пролита кров кому нагода,
А може,дійсна нагорода
Знайти свій шлях,змінить життя,
Або ж піти до цвинтаря,
Де тихо,й горе навкруги,
І не чекаєш вже біди...
Богдан так добре знав цю долю,
Всім серцем відчував неволю,
Яка гадюкою лежала
На грудях,де ярмо тріщало.
Стояв й дивився він крізь скло:
На площу сніга нанесло,
Зима скрипіла,не мовчала,
Поневірянь людських їй мало.
Коли вже зле,так всюди зле,
У димарях журба гуде...
Сьогодні день важкий,в турботах,
Московський цар прислав послів
Вести розмови про Угоду,
Союз військовий двох сторін.
З одного боку - Україна,
Козацький особливий лад,
А з іншого - московський уряд,
Самодержавний протекторат.
Старшинська рада міркує зранку,
Багато проти,багато й за,
Умови гарні,життя ж обманка,
Що за майбутнє усіх чека?!
-Бутурлін каже,що Царь московський
Нам залишає наш власний склад,
У справах внутрішніх та зовні
Ми збережемо козацький лад.
Про автономію йде мова,
То ж гарно ці новини чути,
Та з ляхами й османами
Вже дипломатами не бути!
-Тут можна,а там ні! То зле!
Угода ця біду несе!
Іван Богун не міг мовчати:
-Не треба зад Москві лизати!
Мартин Пушкар й собі веде:
-Московія нас доведе!
Та й духовенство не бажає
Того єднання,кожен знає!
Що ж воно дасть моїй землі?!
Московський уряд - вороги!

Рядили довго,ображались,
До зброї декотрі кидались,
По стінам,навіть,пот стікав,
Хто бачив раду цю,той знав,
Нема байдужих навкруги,
Що вийшло з цього,час судив.

Гетьман мовчав та вуса смикав,
Вдивлявся в очі ватажків,
Вслухався в речі,в серці ж крига
Лежала тягорем важким.
Людей багато в цьому залі,
Багато спалахів очей,
Багато розпачу і жалю,
Багато полум'я речей.
В кутах горіли ясно свічки,
Дивились лики з образів,
Вони мовчали,але гордо
Світились заревом святим.
І раптом гомін покотився,
Гарячий подих навкруги:
-Кажи,Богдан!Ти вів нас вірно
Крізь всі сумні й важкі роки!
Все загуділо,захиталось,
І простір вибухнув,ожив.
-Хай гетьман слово своє скаже! -
Народ,як хвиля забурлив.
Підвівся гетьман,могутня круча,
Вогонь свячений в очах горить,
Пішов він впевнено,рішуче,
І крок його не зупинить.
Побачив Ганну під образами,
Зустрілись поглядом вони,
Натхненно,палко вона сказала:
-Чекають Вас великі дні!
Господь на шлях Вас направляє,
Із лавру одяга вінок.
Все,що Ви скажете - Він знає!
Робіть же ж так,як радить Бог!


Душа кипіла,розривалась,
А мозок-горн від дум палав,
Всі хвилювались,і здавалось,
Що світ сказився та горлав.
Народ зібрався біля церкви,
Ще з ранку вироку чекав,
Мороз тріщав,козак же ж вперто
Частіше трубку набивав.
Старшини вийшли без запалу,
Понуро смикали чуби,
З підозрою чогось чекали
Та шаблі мацали свої.
З-за хмари сонце виглядало,
Земля замислено мовчала,
А біле,чисте покривало
Її так щиро укривало.
Вона сердешна сподівалась,
Тримтіла в глибині,вагалась,
Але ж надії не цуралась
Та з силами сама збиралась.
Ось гетьман вийшов до народу,
Вдивлявся пильно в далину,
Здавалось,там шукав свободу
І бачив правди глибину.
Затихла площа,причаїлась,
Повітря дихало само,
Чекання всім заволоділо,
І панувало,і жило.
Мороза вже не існувало,
У грудях билась кров,як птах,
І шаленіла,й закипала,
Аж димом йшов чумацький шлях.


-Брати мої,шановні друзі,
Ви - моє панство та сім'я,
Поки ми разом,погань буде
Боятись всіх нас,як вогня.
Дивлюсь Вам в очі - бачу правду,
Свячену жадобу життя,
Дивлюсь за обрій - річки,озера,
Гаї,садки,ліси,поля.
То наша з Вами люба ненька,
То наша гордість і краса,
Ніхто не зможе так кохати,
Як нас кохає ця земля.
Ростила,щиро сповивала,
В колисці ніжно колихала,
Подарувала смак життя,
Піснями душу зігрівала,
У праці волю гартувала
І сили в боротьбі дала.
Ми з Вами її рідні діти,
Ні байстрюки,ні чужаки,
Так якже ж нам спокійно жити,
Коли в родині жебраки,
Коди страждає Батьківщина,
Вночі і вдень свячена кров
Тече із ран,яким причина -
Кайдани й ворогів "любов".
Одні з наснагою чекають,
Коли з колін не встанем ми,
А інші кров'ю умивають
Та крають серце на шматки.
Їм душі наші заважають,
Та муляють в церквах хрести,
Що над землею гордо сяють
Й доводять світу - ми живі!
Кликоче в грудях спрага волі,
Бажання скинути ярмо,
І жити гордо,й пити долю,
Як терпке і смачне вино.
Батьки й діди наші так бились,
Що списи мліли ворогів,
Та й ми ніколи не тремтіли
Під шаблями від чужаків.
Але ж як досвід наш доводить,
Короткий в перемоги вік,
І самотужки цю Жар-Птицю
Ніхто ще втримати не зміг.
Багато полягло на полі
Хоробрих,відданих синів
За правду,волю,кращу долю,
Їх подвиг завжди серце грів.
Немає вороття назад!
Це наша зірка в небі сяє!
Вона висвітлює наш шлях!
До перемоги закликає!
І в цей такий важкий похід
Із вірним другом треба йти,
Щоб у скрутну годину разом
Окраєць розділить могли.
І не чекали з-за спини
Удару хижого кинджалу,
І свічку запалили вдало
Одну на двох,щоб всім хватало.
І Вам,шановні,обирати,
Кого цим другом нарікати!
Султан турецький,кримський хан,
А може з Польщі справний пан,
Монарх московський православний,
Хто з них нам стане братом славним?
І кожен з них вжеж не простак,
І руку простягне не так,
І в кожного своя мета,
Та й в нас не тільки простота!
Міркуйте,хлопці,придивляйтесь,
До серця пильно прислухайтесь!
Бо вибір стане на віка,
Не затримтить нехай рука!


Замовкла площа,причаїлась,
Під справи тягорем знітилась.
І раптом хтось з вояк сказав:
-А щоб ти сам,Богдан,обрав?
Неначе лезо полоснуло,
А тиша навкруги здригнулась,
І погляд тисячі очей
Довірив гетьману всю долю,
Всі сподівання,вищу волю,
Всю біль,страждання і неволю,
Всі сльози й сумніви ночей.

-Подяка за довіру,за повагу,
Вклоняюсь,аж до самої землі!
Скажу Вам щиро,віра православна,
Ось,що єдине є у нас в душі!
Усі ми,як птахи у синім небі,
Різноманітне пір'я,свій політ,
Та крила - всім птахам потреба,
Без них у просторі немає їм доріг!
А крила ці для нас - то наша свята віра,
То православний храм на рідній нам землі,
То наша правда,наша вічна сила,
Струмок живої і прозорої води.
Я обираю спільного по духу
Із долею,яка сторіччя поруч йшла,
З хрестом на грудях,вистражданним в муках,
Московського ортодоксального царя.
І якщо треба,приклоню свої коліна,
Вгамую гордість і повагу призову,
Бо віра наша,православна і єдина,-
Є те коріння,від якого я росту!
Московія - могутня і велика,
Хоробрі воїни на цій землі завжди,
І вороги в нас спільні і закляті,
І поруч наші виросли сини.
В порозумінні тулмача не треба,
Бо мови-дві сестри на світ прийшли,
Щоб довго не згасало в небі
Проміння православної зорі!


І раптом сонце ясне
Крізь хмари гордо вийшло,
Заграли дивним сяйвом куполи,
І церква розмовляла із Всевишнім,
І дзвони переливчасто гули.
І чули голос цей у всіх куточках світу,
Він сили набирав і матернів,
Вуста читали Господу молитву,
Народ хрестився та поклони бив.




Співала дівчина під осокорами,
Летіла пісня її просторами,
Лилася,як річечка,водою прозорою,
Блукала з вітром замріяна горами.
Снігами білими,мов хутром вкривалася
Та діамантами переливалася,
А визерунками ж як мережилась,
Ох,як пишалася та бентежилась!
Росою весняною умивалася,
Килимом із пролісків милувалася,
Рожевим туманом садків прикрашалася,
До шелеста трав молодих прислухалася
Від променя сонця у жито ховалася,
В теплих озерах ночами купалася.
В духмяному сіні завжди спочивала 
Та птахом у вирій на південь літала,
І знов одягнувши з калини намисто
Та біле вбрання,недоторкана,чиста
Додому верталась тендітна й жадана,
Натхненна,чутлива,ні з ким незрівнянна
Душа українська - та пісня співуча,
Широка,бурхлива,барвиста й квітуча!
Грайлива весною,мов струмень прозорий,
Улітку жагуча,як спека у горах,
Замріяна й тиха вона восени,
Холодна і горда в обіймах зими.
Така особлива,могутня,блискуча,
Як та над Дніпром дивовижная круча,
Висока вона і самотньо стоїть,
Крізь хмари із вітром завжди гомонить,
І в бурю,і в дощ,і в пургу бунтівна,
Бо духом своїм прагне в небо вона.


От вже й сталась подія,підписали угоду,
Або Унію славну чи військовий союз
Двох держав,України й Московського царства,
Щоб землю рідненьку звільнити від мук,
З-під ворожого чобота вирвати неньку,
Не дозволити ляхам топтати її,
Віру з правдою наші старанно й відверто
Крізь сторіччя вперед гордо й славно нести.
Закрутились події,захиталась земелька,
Під ногами чужинців горіла вона.
Городок і Чортків,Могилів,Мінськ і Вільно,
В перемогах міцнішала Унія ця.
Вільно дихали люди біля рідних домівок,
І кордони нові малювало життя.
А об'єднане військо нещадно громило
Посполитую Річ - вже нема вороття!
-Ох,політика хлопці,то темна конячка!
Все частіше пан гетьман так гучно зітхав,
Та паперам думки свої про Батьківщину,
Про майбутнє її він вночі довіряв.
Сяде мовчки до столу та пише все,пише,
Очі ж наче вогнем невгамонним горять.
Ганна свічки запалює лагідно,тихо
Й відчуває,як мрії Богдана летять
Так далеко за обрій,що навіть не видно,
І ніхто не посміє їх там затримать,
Крила в них величезні,розпахнуті сильно,
Прагнуть сонце саме до грудей пригортать.


-Помічниця,душа моя вірна та чиста,
Пізня радість жадана та шепіт ночей!
Віриш Ганна,життя мого справжняя іскра
Запалала якраво і гасне тепер.
Завжди бився за правду,за честь і за волю,
Нагорода мені - Батьківщині добро,
На вівтар я поклав і кохання і долю,
Тільки б щастя на рідній землі розцвіло!
Скажуть,душу продав за копійки москальські,
Славу й пам'ять батьків пилом й брудом укрив,
Україну без жалю у лапи імперські,
Наче жертву мовчазну до звіра відвів.
Той,хто мовить таке,той нічого не знає,
Ні історії краю,ні долі землі,
Навіть,серце його не від болю страждає,
В ньому вигода й заздрість горять цілі дні.
Той,хто мислить таке,той сидить в теплій хаті,
Він не відав страждань,і він спину не гне,
І добро він своє не спроможний віддати,
Коли поруч хтось з голоду й холоду мре.
І найкращий шматок в його хаті не з поля,
Де кістками діди в свою землю пішли,
А з чужого заможного й пишного столу,
До якого його не запросять пани.
Недоїдки завжди вірним псам віддавали,
Так було і так буде на тлінній землі,
А собаці ж,відомо,що кусеня мало,
То й брехати без втоми вжеж будуть вони.
Той,хто сміє так гидко та підло судити,
Той ніколи зі зброєю в бій не ходив,
Кров і піт не мішав і не знав,як то жити,
Коли вдень і вночі купи вбитих братів.
Не знайомо тому,що насправді неволя,
Як терпіти знущання на рідній землі,
Як чужинців чоботи без сумніву й болю
Розітруть твою долю без жалю й вини.
Може десь й помилявся,але ж не схилявся,
Віру й правду свою нізащо не віддав,
Жебраком по Європам Богдан не тинявся,
І руки за подачкою не простягав.
Хитрував,прислухався і з ворогом знався
І в коріння дивився військових доктрин,
І угоди складав,залюбки домовлявся,
Навіть поміч шукав від далеких країн.
Але полум'я в серці моїм не згасало
І не згасне,аж поки живу на землі,
Бо моя Батьківщина його дарувала,
Щоб палала любов ясним сяйвом в душі.
До святої землі,що мене народила,
До народу,що працею сили дає,
Та до віри,що мати з дитинства вселила,
І до правди,що завжди вперед нас веде!
Довго думав про вчинки,про вдачу,про долю,
Все життя - на долоні,не мовчать помилки,
Але якби сказали:"Все міняй!Твоя воля!"
Не змінив би нічого в своєму житті.
Підписали Угоду з Московським ми царством,
Закипіла війна проти польських "щедрот",
Львів,Смоленськ та Литва, перемоги альянса,
Посполитої Речі дали добрий урок!
Бились справно і довго,сили не жалкували,
Козаки й московити разом пили вино,
Що в палацах Європи з погребів доставали,
І воно по вусам православним текло.
І не чули тоді під ногами вже землю,
За плечима у нас наче крила росли,
І несли вірні коні в походах,як вихор,
І здавалось,що слави нелічені дні.
Навкруги ясне сонце для нас вигравало,
І душа в синій простір летіла,як птах,
Батьківщина нарешті волі смак скуштувала,
То був смак перемоги на наших мечах!
Ми чекали багато всього і відразу,
Шаленіли від успіху,мрій,почуттів,
І на братство військове спрямован був розум,
І про зраду він чути ніяк не хотів!
-Що дало Вам те братство?- спитають онуки,
Відповім їм:"Надію,віру й щиру любов".
Пам'ятають нехай,що удача там буде,
Де ці діви біблейські не мають обмов.
Де їм дихати вільно,де кривда страждає,
Де відвага і сила бунтують,не сплять,
Та де мрії шалені до сонця літають,
А іскри від них дуже довго горять.
Якби ж люди жили всі по честі й закону,
Цінували Вітчизну кохану свою,
То ніколи б не знали неправди і горя,
І всі мешкали б всюди,неначе в раю.
Біда ж не ховається в братстві,в угоді,
Вона завжди схована в купі добра,
Жадоба та хитрощі вигідні зраді,
Яка ненажерлива й вічно жива.
Військові досягнення гучно лунають,
Але перемога не довго цвіте,
Та й дружні відносини швидко згасають,
Як мова про благо та вигоду йде.
Історя добре про це пам'ятає,
А Греції й Риму складають пісні,
Османи ж і досі законів не знають,
Де шмат найсмачніший,там й друзі вони.
Домовленість - пшик,так було і так буде,
Бо шлях у політиці падаллю тхне,
А правда й добро - то картинка про люди,
І довго вона на землі не живе.
І ми обіймались,раділи,клялися,
І довго громили ворожі ряди,
Та одного разу шляхи розійшлися,
І більшої серце не знало біди.
І відаю,горе не тільки для мене,
Козацького роду,залиплих чубів,
Ця зрада,неначе паршива гієна
Вчепилась у горло до наших братів.
На силу завжди відгукається сила,
Від шляху до волі нема вороття,
Нехай розквітає моя Батьківщина,
Не ступить на землю чужинців нога!
Відомо,що кожен за себе горою,
Втомилась Московія шляхту скубти,
Та й вигода мабуть змінила дорогу,
Обузу ж ніхто не бажає нести!
Держава велика,воно й зрозуміло,
Не завжди шанують молодших братів,
Тому й балачки за спиною вразливі
Про дружбу до Польщі,про пакосний мир!
Нічого,ми теж не з лохміття пошиті,
До спритності ще не забули стежки,
Нехай пошкодують брати-московити,
Нову коаліцію створим і ми.
Ось Швеція з Польщею теж ворогують,
Молдовія гострить давненько мечі,
Та ще й Трансільванія в цей бік міркує,
Валахія ж лічить спекотнії дні.
Одне твердо знаю і всім присягаюсь:
Доки шаблю тримає у мене рука
Із ворогом я поквитаюсь,
І вільною буде славетна земля.
Моя Україно,співуча,прекрасна,
До миті останньої краплі життя
Ти лише єдина над долею власна!
Ти - королева,ти - мрія моя!



Летів сокіл просторами,
Милувався річками прозорими,
Розпрямляв крила над горами,
Підіймався повітряними стежками.
У виборі він не вагався,
Наче зірка у небі зайнявся,
Недаремно ж птах народився
Та життям своїм знадобився.
Жив над хмарами і пишався,
А до падали не торкався,
Чесний бій,винахідливість,сила-
Ось,що вгору його носило.
Крила гострим серпом здіймались,
Тріпотіли,переливались,
Сонце ясне в них зріло,
Шаленіло і мерехтіло.
Птах був промінь самого світила,
Спритність блискавкою горіла.
Він додому завжди повертався,
За родиною переймався.
Невгамонний літав все,літав,
Чорних воронів відганяв,
Захищав від страшного пір'я
Золотих куполів сузір'я.
Пильнував,міркував,придивлявся,
Братів поважав,гартувався.
І безмежна чудова сила
Цього птаха тримала крила,
Породила його,хрестила,
Підіймала до Господа і боронила.
Якже ж прикро,що на землі
Всім відмірені певні дні,
І не вічний нічий політ,
Чи то сокіл,чи пустоцвіт.



Отже,чи то правда розгулялася,
Або може кривда переймалася...
Було чи не було,як кажуть,
Але чорнилами на бумазі мажуть...



Роки минають,тече водичка,
А доля креслить по світу стрічки,
Кому - широка,кому - вузенька,
Але ж своя,рідна,мов ненька.




Є місто чарівне на світі,
Де сонце в покрівлях живе,
А хвилі Дніпра басовито
Міркують про щастя своє.
Де квітнуть сади з ароматом
Таким,що свідомість пливе
За маревом дивним,духмяним,
І серце від пахощів мре.
Де Господа слово і погляд
До кожного знають свій шлях,
А дзвони святі розмовляють
Із янголами в небесах.
Де горде каміння зітхає
Під тягорем давніх подій,
Земля ж таємниці надійно тримає
В скарбниці нездійснених мрій.
Де золото грає яскраво
На шапках церков куполів,
Надія від сяйва цього розквітає
У душах заблудших синів.
Це місто прозоре і чисте...
Садки... Білі храми... Садки...
Воно,як коштовне намисто
Розсипане біля води,
Привабливе,файне,блискуче,
Відразу бере у полон,
Там хмари гуляють по кручам,
Там пісня не зна перипон.
Історія в кожному кроці,
У кожному метрі землі,
Колиска для нашої віри,
Коріння,з якого прийшли.
Для погляду ж справжня втіха,
Краса простяглась навкруги,
Природа кохає його відчайдушно,
Боронить від лиха й біди.
Стоїть величаво і міцно,
Не меркне в віках ісполін,
То Київ могутній і славний,
Землі незрівнянної син.
Здалека до нього приїздять,
Молитись до храмів ідуть,
І кожен бере свою долю,
Свій хрест і свій біль у цей путь.
Замислені очі до неба,
Сльоза на запалій щоці,
Надії і віри потреба,
Та свічка в тремтячій руці.
Було так на світі і буде,
До Господа кожному шлях
Відкритий завжди,коли треба,
Бо ми на землі - у гостях.


В такому славетному місті
Чорниця старенька жила,
В жіночому божому храмі
Сиріт доглядала вона.
Завжди справедлива і строга,
У серці палкому - добро,
Анастасія - від Бога
Ім'я у чорниці було.
Молилася щиро і справно,
Малим дарувала тепло,
Навчала за правдою жити
Та ще - не схиляти чоло.
Тримати завжди рівно спину,
Нехай навіть прикро все й зле,
Кохати свою Батьківщину
Поки подих у грудях не вмре!
А кожного вечора жінка
Сиріток до себе вела,
Там книжки стояли по шафам,
Там казка усюди жила.
Читали та ще й малювали,
Пісні так завзято співали,
Про долю свою міркували,
Майбутнє впізнати бажали.
Але більш за всього чекали,
Коли вже старенька сідала,
Тихенько та сумно зітхала,
Псалтир до грудей пригортала
І казку свою починала...
А голос її так лунав,
До неба думки підіймав,
І бачили діти простори,
Лани та кремезнії гори.
Летіли на конях у полі
До щастя,до сонця,до волі,
І вірили - вдача прийде,
Бо воїн їх справжній веде.
Душа його світла і чиста,
Рука його тверда й міцна,
Він споавжній козак,атаман,
Ім'я в нього славне Богдан.
Він жив і живе,й буде жити,
Народу своєму служити,
І буде на те Божа воля
І слово святе й землі доля,
Бо пам'ять людей - вищий суд,
І кривдить її не дадуть!


Так час йшов за часом,минали роки,
Чорницю стареньку уже поховали,
Але на полицях лишились книжки,
І довго ще люди ті твори читали.
І був серед них непримітний Псалтир,
Сторінки потерті із жовтим відливом,
Обкладинка пишна колись,оксамит,
Але вже розтерзана віком і пилом.
Скромно в кутку на першій сторінці
Був напис з любов'ю,рівненький:
"Найкращій у світі моїй помічниці -
Ганні Золотаренко."
А одного дня з прибиральниці рук
Псалтир на підлогу упав,та обкладинка спала,
І лист,наче птах,облетів дивний круг,
Давненько ж ця книжка його зберігала:



"Сини мої,коханці долі,
В віках занедьбані ляльки!
Де подих той,що кріпить волю,
І серце міцнить назавжди?!
Ваш розум можна катувати,
Робити з нього рівчаки,
А потім жадібно чекати
Відродження його мети.
Вам очі щастя не затьмарить,
Бо совість ні за що продать,
Де кривду пестять і схваляють,
Не можна доброго чекать!
Лани давно вже позабуті,
І чорний ворон хату в'є,
Немає світу,всюди смута,
Ганьба та жах беруть своє.
Зніміть тягар,що спину хилить,
Вона ж давно уже болить,
Знедолення - не Ваш є вирок!
Нехай спільнота гомонить!
В сторіччях горе поховайте,
Залиште сорому гріхи!
Не спіть,сини мої,вставайте!
Ще ви живі,ще ви живі!
Кохайте палко Батьківщину,
Вона для Вас єдина рай,
Не величайте копійчину,
Не продавайте свій Вівтар.
Життя - не в файному палаці,
Не в жирній юшці на столі,
Не в золоті,не в краснім платті,
Життя - у відданій душі.
Життя - у серці,що палає
Любов'ю,вірою,добром,
Життя - у правді,що страждає
Та йде відважно напролом.
Воно - у погляді,у слові,
У жесті,навіть,у сльозі,
У нашій рідній славній мові,
В жіночій стомленій руці.
У батька тихому зітханні,
У перших кроках по траві,
У покаянні,у стражданні,
В теплі від матері душі.
Запам'ятайте,мої діти,
Мої сини,мої брати,
Найвищче щастя є служити
Вам Богом відданій землі!
Святій,коханій Україні,
Її полям,її лісам,
Садам квітучим,неба сині,
Її річкам,її горам.
В остчнній час,у цю хвилину
Благаю й заклинаю я,
Не продавайте Баттківщину!
Не буде від цього добра! "

Останне слово,нижче підпис,
Рядок ще впевнений,ясний:
"З повагою до всіх,Хмельницький
Богдан Зиновій,Михайлів син".




Живу для тебе,земле моя!
Дихаю для тебе,моя Батьківщина!
Працюю для тебе,Вітчизна моя!
Найкраща у світі,моя Україно!


 
























 




 

 

















 


 














 









Продовження буде