Весною диха прочинене вiкно...

Весною дихає прочинене вікно,
Радіють вулиці так гамірно й святково,
Трава мов домоткане полотно,
Вкриває жухле листя терміново.

Ще вчора холодно, а нині теплий рай,
Ловлю проміння, кліпають повіки,
Лікую сонячним дощем свою печаль,
Мені б позбутися її, чи десь подіти.

Колись обіцянки давали ми весні.
Наш первоцвіт кохання цінувати.
Тривожний, щемний поклик у душі,
Усе життя, до скону пам’ятати.

Весною дихаю, і мов би у політ,
Себе у свою юність відправляю,
Змінилась я, змінився цілий світ,
Що я забула там, що й досі ще шукаю?

Себе? Та інша я уже давно,
І про життя вже не по книгах знаю,
І що п’янким буває не вино,
А ніжний погляд розум відбирає.

І глибину очей, і жар двох слів,
Написаних на клаптику старому,
І ту незвідану безодню почуттів,
Що крає юне серце по – живому.

Все що «колись» нехай іде у небуття,
Бо я щаслива тим, що зараз маю,
Ти тільки не тривож моє життя,
Тобі я рада, Весно, і вітаю!