18 Шлях

Ти – до мене, я — до тебе,
іду вгору, згодом — степом.
Біля стовпу кам’яного зупинилась,
пишномовно мимоволі.

Давня пам’ять про народи,
про свавілля і негоду,
про шалені перешкоди
перехилиться за край.

Стане шкода, але потім.
може гірше, але згодом.
Не з вини чиєйсь, а так…
Чи то марне, що ми робим,
чи насправді ми живем?


Самоходом, біля вішок
розплітається намисто.
Достигаюсь вже брависто
смужки червня у вогні.

Я потрапила. Та з часом
туга хутром огортає,
тишком смуток заступає
світ рясний і ніби ранній.

І з’являєшся у сні.
Ідеш, гарний і прекрасний.
Вночі грізний. Ранком ясний.
Цурки роздумів зникаюсь;
денно нівечать тебе.


Стане затишком оселя.
У болоті мене селять.
Наче лужа служить стелей,
мокрим дном зкалічених мрій.

Слабкодухих не зосталось.
ми лишились, та не знаю,
схоче сонце припікати,
чи затчуть хмарини небо.

І стоїть собі особо
загадка – мінлива брила.
Стереже чиїсь руїни,
біля стежки, що у гори.
Добігає і вертає.


То куди ж вона спішить?
Зниклі давні поховання
манять, і розповідають
про богів і древні царства.

Як трива єдина зустріч,
мить, що суть є безкінечна, —
так життя іде вціліле.
Де початок, де кінець?

19.09.2004