Казка про Сонечку, яка стала Сяйвосонечкою 7

Для тих, хто не любить довго читати, але любить слухати, є запис цього твору на каналі автора, за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=0JRvEBDn4GM&t=8s

Казка для дітей
Частина 7

ЯК СОНЕЧКА СТАЛА СЯЙВОСОНЕЧКОЮ

Життя Сонечки увійшло в нове русло. Вона ходила до школи, де її поважали і боялися не тільки діти, але й навіть вчителі. І хоч ніхто не розумів: чому, але всі до неї ставилися, немов до крижаної королеви, точніше принцеси.

Так минула перша, потім друга шкільні чверті. Третя добігала кінця. І ось, на початку березня, одного холодного ранку, вчителька зайшла до класу не одна, а з хлопчиком.
- Знайомтеся, діти. Це – наш новенький, його звуть Сонцедар. До речі, а як тебе кличуть по простому?
- Звіть мене Сончик! – озвався хлопчина та посміхнувся на всі тридцять два білосніжних зуба.

Всі в класі дивилися на новенького, як загіпнотизовані, і радісні посмішки поповзли по дитячих обличчях. І тут новенький глянув у вічі Сонечки, у якої навіть подих перехопило, вона зашарілася, не в змозі відвести погляду. Ніхто з однокласників не міг цього побачити, але дівчинка відчула, що всередині неї відбуваються дивовижні метаморфози: чорна порожнеча, до якої дівчача душа призвичаїлася і серед якої жила довгі роки, немов би здригнулася, бо маленька яскрава сяюча цяточка невимовного щастя з’явилася посеред океану безнадії та смутку. І Сонечка, сама того не помічаючи, разом з усіма також почала посміхатися.

Врешті-решт, вчителька запропонувала новенькому сісти на порожнє місце. І Сончик весело попрямував до парти, за якою сиділа Сонечка. Бо саме біля неї залишалося вільне місце. Незважаючи на те, що в класі дівчинку всі поважали, але й боялися після випадку з Богодарчиком, тому ніхто не наважувався сісти поруч.

- То я можу сісти із тобою? – продовжуючи посміхатися, запитав хлопчик, а Сонечка, як оніміла, тільки-но хитнула головою на знак згоди і знову зашарілася.

Сонечка весь день була дуже мовчазною, бо вивчала ті зміни, які відбувалися в її душі. Сидячи поряд з Сончиком, вона, немов би, відчувала якусь невловиму енергію злагоди, і її стражденне сердечко тьохкало і тремтіло. І немов би сяюча мелодія народжувалася і захоплювала всю її сутність.

Після уроків, коли настав час йти додому, Сончик звернувся до своєї сусідки по парті та запропонував:
- Давай-но я разом підемо додому і я нестиму твій рюкзак, ти не проти?
Сонечка звісно ж була «за»! Хлопець взяв обидва рюкзаки, зручно вдягнув на себе, і діти почимчикували у напрямку виходу…

З того дня кожного ранку Сончик зустрічав Сонечку біля її будинку, щоб разом йти до школи, а після уроків вони так само разом поверталися додому. І ці подорожі були для дівчинки найкращими моментами впродовж дня. Сончик не тільки став її найкращим другом, виявилося, що він – великий фантазер і вигадник – так думала про нього дівчинка. Кожного разу хлопчик розповідав їй надзвичайні історії про дивовижний і неосяжний Всесвіт, про подорожі світами, про різні планети та її мешканців. Так Сонечка дізналася про сяйвосончиків і їхню Сонячну планету, про чугарликів та дивариків. Найулюбленішим героєм Сончикових оповідок був непосидючий та юний Сяйвосончик. Про нього її друг розповідав так впевнено і правдоподібно, немов він був його братом-близнюком, або навіть ним самим. Саме такі думки виникали у Сонечки в голові, коли хлопчик, натхненно і радісно сміючись, закінчував чергову розповідь.

Одного разу Сончик розповів дівчинці дуже сумну історію про сестричок-близнючок з родини сяйвосончиків та боротьбу з поневіряками і їхньою Володаркою-Зневірою. Розказуючи про те, як смілива Сяйвосонечка, приставши на пропозицію злиденної чаклунки, стала її жертвою і зникла, Сончик пильно дивився в очі Сонечці. І на якусь невловиму мить дівчинці здалося, що їй знайома ця історія, немов би якимсь чином вона причетна до неї. В її свідомості сяйнула, як метелик з променистими крилами, якась непевна згадка-примара і згасла. Втім, дівчинка з кожною черговою розповіддю свого єдиного друга відчувала в собі непереборні зміни. Внутрішня холодна порожнеча почала танути. Мстива зверхність, як крижане озеро під променями весняного сонця, вкрилася тріщинками. Сонечка ставала більш усміхненою і приємною з бабусею, зі своїми однокласниками та іншими людьми.

Весна добігала кінця, зустрічаючи літо щирими обіймами тепла. Вулицями міста блукав зеленоокий та сонячний травень. Шкільні заняття майже закінчилися. День останнього дзвоника відгомонів веселими подіями, і радісні учні вже насолоджувалися передчуттям довготривалих канікул. Повертаючись після школи додому, Сонечка та Сончик повільно йшли знайомим маршрутом.

Раптом, небо вкрилося чорними-пречорними хмарами, від краю до краю його перекреслила яскрава блискавка, простір здригнувся від жахливого громового грюкоту, і перші важкі сірі краплі новонародженої зливи впали на землю. Сончик схопив подругу за руку і потягнув до найближчого будинку, щоб сховатися від дощу. Вони стрімко забігли у під’їзд і опинилися у незатишних сутінках якоїсь незнайомої старовинної споруди. За зачиненими дверима стихія розгулялася не на жарт, але тут, під дахом, Сонечка чомусь почувалася непевно. Їй здалося, що чорне намисто, яке завжди було в неї на шиї, чомусь почало її душити.

І в цю мить двері в одній з квартир відчинилися і звідти вийшла жінка, яка назвалася колись матір’ю Сонечки.
- Дівчинко моя, рада тебе знову бачити, - лагідно звернулася вона до переляканої Сонечки. – Довгенько ж ми з тобою не бачилися. Як ся маєш?

Сонечка вся заклякла від несподіванки та чорного жаху, що охопив її розум. Вона відчувала, що ця жінка вкрай небезпечна і має над нею незаперечну владу. А жінки між іншим продовжувала свою пронизливу мову:
- Сонечка, ти ж пам’ятаєш: я – твоя мати, і піклуюся про тебе. Чи не я допомогла тобі помститися тим, хто ображав тебе і отримати повагу від інших? Чи не я захищала тебе від усього світу так, щоб ніхто не насмілювався навіть наближатися до тебе без прихильності або без вшанування? Чи не я збудувала навколо тебе високу вежу благоговіння?

Дівчинка слухала, немов у рот води набравши, бо намисто, як чорна удавка чи-то зміюка, оповила її горло, не даючи вільно дихати і говорити.
І тут Сончик, як справжній лицар, вийшов вперед і затулив собою Сонечку, опинившись навпроти чорної жінки.
- І хто ж тут у нас такий сміливий намалювався? – немов тільки-но помітивши хлопчика, зневажливо промовила чорна жінка, - Назвися або зникни з очей моїх!

І тут сталося надзвичайне: хлопець почав світитися якимось дивовижним сяйвом, а його звична постать змінилася від цього світла.
- Невже ти не впізнала, Зневіро? Авжеж, в тебе коротка пам’ять, але я нагадаю тобі! Я – Сяйвосончик сяйвосонячної родини з планети Сонячної! І я нарешті знайшов нашу сестру – Сяйвосонечку. Отже, все скінчено! Ти більше не матимеш влади над нею. Забирайся геть звідси і забирай свої чорні болючі чари.
Сонечка, як сторонній спостерігач, побачила, як сяючий Сончик доторкнувся до чорної жінки, і стиглий морок почав танути, наче дим, сутінки розвиднилися, і володарка Зневіра зникла, як примара, наче її й не було ніколи. І одразу чорне намисто розірвалося, чорні перлини впали на підлогу, покотилися і зникли назавжди. Всередині дівчинки засяяло сонце розуміння і Сонечка згадала все: звідки вона, ким є насправді, і чому з нею все це відбувалося.

Від усвідомлення і полегшення очі Сонечки вибухнули чистими і прозорими сльозами. Вони котилися по обличчю, а її брат Сяйвосончик, наблизившись впритул, підставив долоні і ловив яскраві дивовижні перлини, на які перетворювався водоспад сліз.
- Сяйвосонечка, тепер ти знаєш усе.
- І ми повернемося додому? – запитала дівчинка, вагаючись і непевно, не в змозі повірити, що все відбувається насправді.
- Звісно ж, ми обов’язково повернемося до Сонячної планети, хоч зараз. Але…
Від цього «але» Сонечка знову злякалася і затремтіла, немов від поривчастого вітру, а сяючий хлопець продовжував:
- Але чи не могли б на якійсь час затриматися? Доки я тебе шукав по всіх усюдах, подорожуючи планетою Земля, на якій облаштувалася володарка Зневіра, то побачив багато злиднів та поневірянь. Мені здається, неможна кидати мешканців цієї красивої та зеленої планети напризволяще, як вважаєш? Для нас, сяйвосончиків, найважливішим обов’язком є сяяти і запалювати світ розуміння, щастя та любові у Всесвіті.
- Отже, тут є ще справи, чи не так? – посміхнулася Сяйвосонечка і обійняла брата з щирістю і вдячністю.

А на далекій Сяйвосонячній планеті вперше за довгий час щасливо засяяла сестра-близнюк Сяйвосонечки, Найстарша Сяйвосоня Сяйвосонячного Роду, бо відчула навіть на відстані, що місія Сяйвосончика закінчилася перемогою світла над темрявою, сяйва любові над зневірою поневіряння.