Казка про Сонечку та Чорне Намисто 6

Для тих, хто не любить довго читати, але любить слухати, є запис цього твору на каналі автора, за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=D4259kqA2nc&t=17s

Казка для дітей
Частина 6

СОНЕЧКА ТА ЧОРНЕ НАМИСТО

Жила-була собі дівчинка. Звали її Сонечка. Вона була звичайна-звичайнісінька – нічого особливого. Жила вона з бабусею, бо чомусь мами й тата в неї не було. Чому так сталося – Сонечка не знала. А на її запитання про головних людей у житті, бабуся здебільшого мовчала та плакала і тільки-но проказувала до дівчинки:
- Сонечка, все буде добре. Мама й тато на небі, там де сонечко. Дивися туди і сонячні промені грітимуть тебе, наче мамині обійми і татові цілунки. Ти ж моя, сонячна дівчинка, надзвичайна дитинко.

Але дівчинці такі пояснення були незрозумілі. Вона хотіла, щоб справжня мама кожного ранку готувала для неї сніданок і всміхалася до неї справжньою посмішкою. Сонечка мріяла, щоб справжній тато підкидав її догори і гойдав на своїх сильних руках, оберігаючи від усього світу.

І оскільки в дійсності вона мала покладатися на слова бабусі, які не втішали, то серце дівчинки мовчало і не відчувало нічого, окрім холоду і зневіри. Сонечка посміхалася бабусі і дякувала, але тільки-но залишалася наодинці, як одразу відчувала порожнечу. І чомусь їй здавалося, що з нею щось не так. Чому мама й тато залишили її? Може вона схибила? Може вона не гідна любові?

Серед інших дітей Сонечка намагалася не виділятися, була, немов сіре мишенятко, мале й непомітне. Сидячі на останній парті в школі і дивлячись на дошку, Сонечка все розуміла і запам’ятовувала одразу, але ніколи не піднімала руку. І навіть коли вчителька викликала її до дошки, дівчинка стояла, немов в рот води набравши, не в змозі відповісти. Роздратована вчителька на неї ще починала гримати, дорікаючи на неспроможність, Сонечка замикалася в собі ще більше, і чорна хмара відчаю падала на її смагляве обличчя.

Інші учні насміхалися із неї, ображаючи дурнуватими прізвиськами. А найболючіші віршики-образки вголос і привселюдно закидав найгарніший у класі хлопчик, на красиве ім’я Богодарчик:
- Дурна сонька,
Нема парасольки,
Німа, як риба,
Розум схибив.

Коли Сонечка чула його слова під акомпанемент реготу учнівського натовпу та, геть втрачаючи сили, бігла до вбиральні, там відбувалося диво. Страшне й надзвичайне одночасно. Таємниця, якою ні з ким Сонечка не ділилася. Коли злі й відчайдушні сльози душили її, з очей замість сліз, викочувалася одна чорна-пречорна перлина. Коли це сталося вперше, Сонечка не стільки злякалася, скільки була здивована і вражена. Вона підібрала перлину з підлоги і почала допитливо роздивлятися її блискучу поверхню. Чорна перлина водночас притягувала погляд і відлякувала своєю надприродною красою. Сонечка почала збирати чорні перлини, і скоро в неї набралося 108 чорних перлин. «Треба зробити намисто» - подумала Сонечка. 

І ось одного похмурого осіннього вечора, коли за вікном торохкотів сірий дощ і завивав сумної пісні пройдисвіт-вітер, Сонечка сиділа на підвіконні і дивилася за вікно. Вона тільки-но закінчила нанизувати на ліску чорні перлини, створивши намисто.

Несподівано їй здалося, що з того боку вікна на неї хтось дивиться. Це була красива жінка у чорному вбранні, з чорними і глибокими, як безодня, очима. Сонечка відсахнулася спочатку, але не змогла відвести погляду. І саме в цю мить
у своїй голові дівчинка почула голос:
- Сонечка, вітаю тебе, моя дівчинко. Я – твоя справжня мати.
- Як це може бути? – із жахом сама собі відповіла Сонечка, не в змозі сягнути думкою, що розмовляє сама із собою. – Я тобі не вірю!
- Справді? Це дуже добре. Бо моє ім’я Зневіра, і вірити зовсім не треба. Але ти відчуваєш мене, ти чуєш мій голос, моя чорна сила знаходиться всередині тебе.
- Як таке може бути? – знову здивувалася Сонечка.
- Бо коли ти відчуваєш біль та відчай, чорні перлини народжуються з твоїх сліз. Отже, я – твоя мати, а ти – моя справжня дитина. І я можу навчити, щоб ніхто більше не ображав тебе.
- Ти справді можеш допомогти?
- Так, але ти повинна діяти, як я тебе навчатиму. Коли ти зробила чорне намисто, ти простягнула до мене свої сподівання. Отже тепер вдягни його і ніколи не знімай за жодних умов. Обіцяєш?
- Чому я мушу так зробити? – спитала Сонечка.
- Чорне намисто – незвичайне. Це - наш із тобою зв’язок. Тільки так я завжди, невидимо, але відчутно, охоронятиму тебе. До речі, усі, хто до цього моменту ображав тебе і робив погано, отримають по заслугах. Бо ти ж хочеш помститися, чи не так?

Сонечка одразу не змогла відповісти сама собі на це провокативне запитання, бо знала: як це відчувати біль і відчай, і не хотіла, щоб хтось інший відчував те саме. Якась невимовно-світла думка сяйнула в її голівці, немов промінь сонця, вразивши відчуттям радості і любові і десь у глибині душі спонукаючи згадати щось невловимо-яскраве. Але чорний голос Зневіри знов заполонив розум:
- Сонечка, невже тобі подобаються ті, хто знущаються над тобою?
- Так, вони роблять неприємні речі, їх поведінка негарна. Втім, можливо їх можна зрозуміти і простити? – невпевнено і вагаючись відповіла дівчинка.
- Негарні вчинки помножують негарні вчинки. Це закон буття, моя доне. Отже, якщо хтось злий до тебе ти можеш відповісти йому злом також. Не чекай! Не жалій! Не жалкуй! – різко, немов ножем відрізуючи шмат хліба, відповіла чорна жінка.

І її обличчя розчинилося у чорній порожнечі ночі, яка прийшла на зміну сірим дощовим сутінкам. Сонечка, немов під гіпнозом, вдягнула чорне-пречорне намисто, потім лягла у ліжко і, навіть коли бабуся прийшла поцілувати її на добраніч, Сонечка не відчула ніжного люблячого дотику, бо впала у чорний сон.


Зранку Сонечка відчула себе, наче новою людиною. По-перше, глянувши у дзеркало, вона побачила блиск в очах з цяточкою невловимої безжальної чорноти, і вона почула голос чорного намиста, який пролунав у її голові:
- Ти тепер маєш силу, яка примусить інших поважати тебе. Кожен, хто ображатиме тебе, відчує біль і страх. І ти матимеш владу над страхами цих людей. Чорну владу.

Ці пророцтва почали збуватися одразу, як тільки Сонечка зайшла в клас. Як завжди, діти безжально почали знущатися з неї, призвичаївшись, що вона дівчинка для биття. Богодарчик став тролити Сонечку:
- Дурненька Сонька,
Дай долоньку,
Тобі погадаю:
Твоя хата з краю.

І тільки-но хлопчик скінчив свою промовку, як чорна-пречорна жаба матеріалізувалася з нічого і й стрибнула йому в роззявленого від сміху рота. І проковтнувши її, Богодарчика скрутило, почало нудити і охопив невимовний жах. Втрачаючи свідомість, невдалий троль почув голос всередині себе:
- Ще раз скажеш щось погане про Сонечку, ковтатимеш жаб і гадюк постійно.

Відсьогодні вони житимуть в твоєму тілі і живитимуться тобою. Бійся і поважай!
Від такої несподіваної реакції на погані слова про Сонечку, всі діти витріщилися на неї, немов бачили вперше у своєму житті. І всім здалося, що дівчинка змінилася, стала якоюсь більш значущою. Щось невимовне разюче перетворило її на іншу істоту. І діти відчули, що треба боятися і поважати. І всі відсахнулися від Богодарчика, стали підлащуватися до Сонечки і казати гарні слова. Дівчата одразу стали ділитися з нею своїм дівчачим скарбом: цукерками та іграшками, а хлопці захоплено задивлятися в її карі очі, визнаючи, що відсьогодні вона – королева краси їхнього класу.

Коли почався урок, вчителька викликала Сонечку до дошки, і вперше дівча впевнено і «на відмінно» відповіла, не проковтнувши жодного слова. Це вразило вчительку, і вона теж сьомим відчуттям щось відчула, похвалила Сонечку за відповідь і поставила вперше найвищу оцінку.

Саме з того моменту все змінилося кардинально, і ніхто не насмілювався глузувати з дівчинки. Навпаки Богодарчик зробився цапом-відбувайлом. По секрету, який передавався по сарафанному радіо, вся школа дізналася про чорну жабу, якою подавився хлопчик, і тепер вже з нього всі глузували, називаючи «Чорножаборотиком». А Богодарчик не міг забути про голос, який наказав йому боятися цю дівчинку, спав з лиця, став тихим і непомітним. І одного разу зовсім зник: казали, що батьки перевели його до іншої школи.