П тьма

Пірнаю у пітьму своїх думок,
Крізь іскри снігу, крізь вогонь, що гасне.
Жахи приходять завжди своєчасно,
Припнуті на розхитаний кілок.
 
Пітьма в долонях крапає на діл.
Мені недобре й нікому сказати.
Спинилась, бо вже нікуди тікати;
Пірнула в нафту — не лишила й кіл.
 
Над головою плівка із пітьми —
Як небо, що вкривають крові хвилі.
Як кашель, що в легенях й скронях тліє,
Як біль, що не лишає голови
 
У хрипі не згвалтованих істерик,
Які зіпнули руки на спині,
Потоплені у сповідях й вині,
У шепоті не зламаному: ""керек... ""
 
Коли згорає небо без присвят,
І лінія пронизує те «завтра»,
Яке програла швидко й без азарту,
Бо краплі крові ще палахкотять
 
На зламаних зап’ясткових кістках
В червоних нитках, що чорніють швидко,
Розірвані безжалісно і чітко,
Пришиті другим словом. Словом «страх».
 
Зімкнула рот, вуста горять вогнем,
Розтерзані синонімами болю.
Тепер стовідсотково — не з тобою.
Одна у вирі буденних дилем.
 
Наприклад, чим заплющити вікно
(Немов повіки міста, тіла, дому).
Коли втрачаю рухи, глузд і мову.
Бо третє слово чую: все одно.