Сон-40

У старій сільській котельні
Ще совкового зразка,
Я живу життям пекельним -
Котре душу розпіка.

Підкидаю дрова, вугля
У стару замерзлу пічку,
Їм обід, злегка протухлий,
За останню пятирічку.

Є тепло і часом - їжа,
Є куток, де можна спати,
А якщо простинь не свіжа,
Не біда для алконавта.

Є професія й заняття,
І суспільне забуття,
Невеличка, та зарплата,
Вже пропита за два дня.

Батареї дишать жаром,
У сільськім забутім клубі -
Віддаючи душу даром,
Я молюсь на власну згубу.

Без сімї і без просвітку,
Без найменшої надії,
Тож найкращий друг - горілка,
Що обійме й обігріє. 

Часом ходжу по сусідам,
І краду картоплю з льоху,
Може так - мене помітять,
Наче цвіт чортополоху.

Помічають - серед ночі,
Трясучись за срібло-злото,
Бють ворюгу, що ускочив
Й сполошив брудне болото.

Хоч, срічаючись постійно -
Очі в очі кожен день,
Пройдуть мовчки, як повз стінку
І не скажуть добридень.