Март

        Н. Бидненко
Обережно небо загляда в калюжі:
Де вони взялися, може, із ріки?
Це сніги розтали… Березень подужів
Й ну хазяйнувати на усі боки.
Там розтопить кригу, там попестить гілку:
– Не печалься, люба, одягну тебе.
Та чому на серці невимовно гірко
Й не втішає радість весняних небес.
Бо тебе не видно, бо тебе не чути,
Чи кохання чаша випита до дна?
Нависають хмари вічної осмути,
Лиш бентежить душу пам’яті луна.
Ой ти, весно, весно, чарівнице мила,
Дай душі зболілій синяви вдихнуть.
Поверни коханню знову міць і силу
І встели барвінком до надії путь.
***
Небо очень бережно посмотрелось в лужи,
И где они возникли, возможно из реки?
Нет, то снег растаял...Март и тот простужен
Хозяйничать спешит на перегонки.
Там лёд растопит, там обнимет ветку:
Не печалься, милая, одену как невесту,
Но почему на сердце горько неимоверно,
Не утешает радость мартовских небес.
Я тебя не вижу, я тебя не слышу,
Иль любви  та чаша выпита до дна?
Нависают тучи вечной чёрной грусти,
Лишь волнует душу памяти луна.
Ой весна, веснянка, чародейка наша,
Дай душе постылой синевы вдохнуть.
И любви верни ты, снова драйв и силу
Постели барвинком ты к надежде путь.