567 Василь Стус. Из Рильке. Сонеты к Орфею, II, 26

Как нас пичужий трогает крик,
из ничего сотворенные звуки.
Дети ж, играющие на луге,
тянут свой крик от обычного вбок

до исступленья. В цезуры струенья
этого мира (в который вошло
птичье кричанье, как мы в сновиденье)
дети вгоняют свой крик, как кайло.

Где же мы есть? Как драконы дремучи,
мы безрассудно из плена прорвались,
к воле стремясь. А наш смех остывает,

ветер кромсает нас. Боже певучий,
выровняй крик, который что мочи
лиру с певцом унести с собой хочет.


Як нас пташиний зворушує крик,
ці невідь з чого створені гуки.
Діти ж, що вибігли гратись на луки,
крик свій справляють від справжнього вбік

до припадкового. В павзи струміння
всесвіту цього (в який увійшло
птаства кричання, мов люди у сніння)
діти вганяють свій крик, як кайло.

Де ж ми є? Наче дракони дрімучі,
ми, навіжені, прорвались з полону
прагнучи волі. А сміх наш холоне,

вітер шматує нас. Боже співучий,
вилагодь крики, що прагнуть щомоці
ліру й співця забрати в потоці.